На жаль, ім’я американки українського походження Марти Коломиєць досі ще не дуже відоме багатьом нашим співвітчизникам. Між тим саме її В’ячеслав Чорновіл називав своєю хрещеною мамою, радянські газети – агентом ЦРУ, а завдяки її старанням про українських дисидентів дізналися на Заході.
-Пані Марто, Ви - чи не перший іноземний журналіст, якому вдалося потрапити в Україну ще до проголошення її незалежності. Ви виросли в США в українській родині, але не кожна людина з діаспори настільки захопиться Україною, що помандрує прямо у нетрі тоталітарного режиму. Чому ж це відбулося з Вами?
- Перший раз я відвідала Україну в 1985 році, щойно почавши свою журналістську кар’єру. Приїхала я завдяки туру, інакше в СРСР тоді не можна було потрапити - лише через Інтурист. Прибувши, познайомилася із родиною, про яку знала лише з розповідей моєї бабусі, і ці люди одразу стали мені рідними. Буквально з перших годин спілкування я відчула, що це моє, саме тут моє коріння.
В 1986 сталася трагедія у Чорнобилі, а ми дізналися про цей вибух лише через Швецію. Мене тоді дуже обурило, як керівництво країни поставилося до людей, яких відправили на першотравневий парад «святкувати” під радіаційними хмарами. На той час я працювала в діаспорній газеті The Ukrainian Weekly, що була заснована в 1933 році й виходила англійською мовою. Рік заснування не випадковий - тодішня світова преса майже не писала про Голодомор і оминала його стороною, але у багатьох наших читачів в Україні залишалися родини, тому для них це було дуже злободенним.
Коли ж я приїхала до країни в 1987 році, то мала щастя зустрітися із такими людьми, як В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь. Я брала інтерв’ю із ними, бо моєю метою було розповісти західному світу про цих людей безпосередньо з їхніх слів, а не просто обмежуватися інформацією із самвидаву. Звісно, КДБ спостерігало за мною і, коли я виїжджала з України, мене затримали в аеропорту та відібрали відеокасети із відзнятим матеріалом. В’їзд до України мені заборонили, ще й мусила писати цілу купу паперів - чому приїхала, з якою метою, чим займалася? В результаті в газеті «Радянська Україна» вийшла стаття «З-під поли», де мене прямо звинуватили в тому, що я… агентка ЦРУ. Отже, двері радянської України тепер були переді мною зачинені. Пробитися назад мені вдалося в 1990 році, коли я співпрацювала із громадською організацією «Діти Чорнобиля», заснованою Надією Матківською та її чоловіком Зеноном Матківським.
Вони везли до України гуманітарну допомогу, а я мала бути тою журналісткою, що супроводжуватиме їх. Мене, звичайно, до останнього не пускали, як ворога радянського народу: візу відкрили лише завдяки втручанню покійного Генадія Удовенка, який тоді представляв ООН у Нью-Йорку. За десять хвилин до відправлення літака хтось з українського представництва ООН вручив мені «перепустку» до Батьківщини. І от я знову в Україні, а надворі - скликання нового парламенту і нові перспективи для українського народу. Це дуже захопило мене. Наша газета тоді намагалася відкрити бюро в Києві, тому я отримала робочу візу і була акредитована при Міністерстві закордонних справ УРСР. Розпочала роботу і щотижня передавала свої репортажі. Спочатку думала, що приїхала на декілька місяців, а виявилося, що на 20 років.
Любити Україну мене навчили мої бабусі та дідусі, а себе я вважаю соборною українкою, бо мій батько родом зі Східної України, він православний, а мама народилася у Львові, вона греко-католичка. Тому я і стала відкритою та толерантною до всього, бо на прикладі подружжя моїх батьків бачила на власні очі, як Схід і Захід можуть жити і працювати разом. До цих пір маю велику надію на демократичне майбутнє України, на те, що вона буде розквітати і займе своє місце в Європі.
- Існує уявлення про українську діаспору як людей, повністю відірваних від своєї культурної спадщини, мовляв, увесь їхній зв‘язок з Україною - це лише знання про те, що там колись був їхній дім. А як жилося Вам в діаспорі?
- Хоч ми і були громадянами США, але постійно пам’ятали своє українське коріння. Загалом зростати американкою з українським корінням , повірте, нелегко -ніхто гадки не мав, що таке Україна, всі знали лише про Радянський Союз. У школі треба було щоп’ятниці розповідати щось на вільну тему - я постійно розповідала про Україну, але ніхто не міг втямити, про яку ж країну іде мова. Для мене це було тягарем - інші діти називали себе американцями, я ж була українська американка. Лише подорослішавши, я зрозуміла, що моє походження є великим скарбом, адже я маю за собою тисячолітню історію і мені було дуже цікаво плекати в собі українську культуру.
Еміграція моїх дідів і бабусь, що переїхали до США в 1949-1953 роках, була політичною: вони тікали від тоталітарного зла, їх переслідували і особливого вибору у них не було. Мій дід був міським головою західноукраїнського містечка і коли туди повернулася радянська влада, варіантів було небагато - або до Сибіру, або втікати за кордон. Якби не війна та Голодомор, емігранти тої епохи навряд чи стали б лишати свою землю. Моїй мамі зараз - 84 роки, а батькові - 86, і вони знають про Україну все: щодня перечитують Інтернет та всі головні газети. Іноді видається, вони обізнані про те, що діється в Україні, більше, ніж пересічний українець. Нинішня ж еміграція трохи іншого чину - багато хто їде до США, вболіває за Україну, але і не думають вертатися. А от із людьми старшого покоління все було навпаки - якби Україна у часи їх молодості стала незалежною через декілька років після їх міграції до Америки, то чимало повернулося б додому. Мій дід перші п’ять років навіть не розпаковував валізи, допоки не зрозумів, що «назад дороги немає”.
- А як зростали діти у діаспорі вашого часу? Прагнули збагнути та прийняти існуючу американську культуру чи більше уваги приділяли своїй?
Політична еміграція була інтелігентна наскрізь і намагалася відтворювати українську культуру одразу по приїзду. Вони не зволікаючи ставали прихожанами церков, що вже існували, створювали школи українознавства, відновили молодіжну організацію Пласт. Хоча ми всі ходили до американської школи, але відвідували й українські студії - танці, театральні гуртки, мали власні братства й сестринства. Ми дуже прагнули зберегти свою культуру.
- Ви згадали про Пласт. Ви були його учасницею?
- Я й зараз в Пласті.
- Пласт існує і у сучасній Україні, але дехто вважає, що його традиції не дуже сприймаються нинішньою молоддю. У ваш час було інакше?
- Минулого року ми були на святкуванні сторіччя Пласту - зібралися тисячі пластунів з усього світу. Як на мене, Пласт - дуже сучасний рух, він заснований на принципах скаутінгу, плекає лідерство, віру в Бога і любов до України, ідеї доброго діла й християнства, життя у гармонії з природою - тобто навпаки, Пласт зберігає серйозні позиції. Можливо, у Києві рух пластунів не такий популярний, але, наприклад, маємо гуртки у Дніпропетровську і Донецьку, пластові табори - у Криму. Загалом, Пласт особливо процвітає на Західній Україні, оскільки його засновники були лідерами галицької інтелігенції.
- Що ж він являв собою - спортивне товариство?
- Скоріше спосіб життя. Ідея Пласту полягає в тому, що життя є одна велика гра, і в цю гру треба грати чесно й справедливо. Займатися природоохороною , плекати товариські стосунки та гідний стиль життя.
- То в чому полягала повсякденна діяльність?
- Були і походи, і мандрівки, мали щотижневі зустрічі, гутірки на різні теми. Насправді, мене як особистість створили родина, греко-католицька церква й патріарх Йосип Сліпий, який був провідником церкви під час її підпільного існування, а третім став Пласт. Цей рух збагатив мене і знаннями, і спілкуванням із чудовими людьми, адже в кожному місті, де жили українці, був й осередок Пласту. Це була ніби одна велика родина по всій Америці й Канаді.
- Якими були настрої молоді того часу? Ваші ровесники мріяли про те ж саме, що й ви?
- Ми зростали в єдиному товаристві і про Україну знали всі. Ми дуже цікавилися її історією, були і залишаємось її патріотами, але кожний вибрав власний шлях в професійному житті. Хтось став лікарем чи фармацевтом, когось принадило вчителювання або юриспруденція. Але у кожного пам‘ять про Україну зберігається: так, минулого року мої найближчі приятелькі прибули до України на два тижні. Ми просто сіли до мікроавтобусу й помандрували країною .У них захоплювало дух і до того ж було дуже цікаво пересвідчитись наочно, звідки ж родом їхні батьки, діди, бабусі.
- А чи мали місце радикальні настрої? Наприклад, ідеї визволення України із зброєю в руках?
- Принаймні, мене не виховували в такому дусі. Всі ми охоче вчили історію, знали про ОУН-УПА, навіть будували влітку свої краївки, але жодних вишколів не провадили. Я зростала у часи В’єтнамської війни, і українці, зацікавлені у військових діях, вступали до лав збройних сил США. До речі, чимало українців, а зокрема пластунів, воювали у В’єтнамі: наприклад, покійний Роман Купчиньский, який очолював «Радіо Свобода».
- Ви із самого початку своєї журналістської діяльності зацікавилися саме дисидентами?
- Так, бо це були люди, які мали чітке бачення щодо майбутнього України. Мені було цікаво читати їх, а одним із журналістських моїх обов’язків було вишукувати самвидави. Пам’ятаю, писала про Мирослава Мироновича, одного з наймолодших дисидентів. Моя магістерська дисертація була про роботу організації Amnesty International, а вони підтримували дисидентку Ніну Строкату-Караванську. Все це стало частиною мого життя, і долі українців в тоталітарному режимі були дуже важливою темою для мене. Мені дуже імпонувало, що багато політичних в’язнів були українського походження, це підтверджувало, що українці свободолюбиві і не бажають бути бидлом у свої державі.
- А як ви виходили на контакт із ними? Адже залізна завіса тоді була вельми серйозною.
- Коли Горбачов став головою СРСР, настала відлига і було дозволено набагато більше. Ще в 1985 році я зустрічалася з людьми, які знали про дисидентів. А почалося все завдяки Надії Світличній у 1987 році. Вона передала мені гроші, щоб придбати машину для Зенона Красівського. Саме він і відкрив мені двері до Чорновола, Гориня, Сверстюка. Михайло Горинь якраз тільки прибув із заслання, його надзвичайно цікавило, як діаспора сприймає все, що відбувається в Україні, а я хотіла почути про їх подальші плани щодо незалежної України. Звичайно, все це було в підпіллі.
- З боку української діаспори були намагання налагодити серйозний зв‘язок із дисидентами, чи існувала закордонна підтримка в’язнів?
- Звичайно, можна згадати той самий «Смолоскип» Зінкевича, де з 1960-х років писали про дисидентів, Анну-Галю Горбач, яка тримала з ними зв‘язок через «Радіо Свобода», багато хто із менш відомих людей просто збирали кошти для них.
- Пан Чорновіл та пан Горинь розповідали вам про атмосферу, в якій їм доводилося жити?
- Мені дуже подобалося в них те, що вони завжди дивилися вперед. Їм було радісно від того, що ось, нарешті, вони на волі і можуть творити. Назад ці люди ніколи не дивилися. Може, вони й не могли пристосуватися до сучасного життя, але не плакали по своїй долі.
- Чи дошкуляло вам постійне спостереження?
- Я була молода й наївна. В мене сучасна камера, думала я, хто в СРСР зможе подивитися ті касети? Але я помилялася. І Чорновіл і Горинь дуже добре знали, що за ними стежать, але вони не дуже за це дбали, їм було важливо, щоб їхні плани та ідеї пробилися на Захід. В’ячеслав Чорновіл якось навіть сказав, що я стала його хрещеною мамою. Вони були повні життя й енергії, ніколи не забуду квартиру Гориня, де висіли хрест та тризуб.
Коли у мене забрали плівки, я переживала, що це дасть нові матеріали проти них. Але Анна-Галя Горбач пояснила: «Вони б ніколи не дали інтерв’ю, якби не хотіли, вони знали, чим ризикують». Коли моє скандальне «Інтерв’ю з-під поли» почали показувати на телебаченні, а з мене зробили агента ЦРУ, люди почали цим… захоплюватись. Вони дзвонили на телебачення і просили повтор, бо хотіли бачити, що ж являє собою Чорновіл. Тому мої переживання виявилися марними.
- Ви намагалися знайти ці плівки у наші часи?
- Намагалася, але їх доля мені, на жаль, невідома. Я навіть дивилася свою справу в СБУ, але і там жодної згадки. Але вони зіграли ту роль, яку мали зіграти.
- Нині багато хто з наших співвітчизників вважає, що за роки незалежності все пішло шкереберть і нічого серйозного досягнути не вдалося. Яким Вам видавалося все те, що відбувалося в житті України у перші роки незалежності? Чи був це саме той шлях, про який Ви мріяли?
- Все це нагадує чорно-білий монтаж, коли за успіхами неодмінно настає розлад. Нам треба дивитися на ті країни, що мають таку саму тисячолітню історію, та опиратися на їх досвід. Ми маємо багато того, чим варто пишатись. Але наразі нам не вистачає правдивого й харизматичного лідера. Він не повинен бути наймудрішою людиною на світі, але має бачити гідний розвиток України.
Зараз багатьом здається що нам немає чим пишатися. Але ж це не так : у нас є незчисленні багатства, які просто досі не зібрані. До речі,я пишаюся тим, що всі американські посли, які працювали в Україні, навіть якщо виїжджають за її межі, все одно лишаються друзямі країни та лобіюють її інтереси.
В нас є все - хороші люди, багата земля, тисячолітня історія - немає лише того, щоб зібрати це на наше добро. Але сподіваюся, що колись це трапиться…
Інтерв‘ю провів Володимир Корольов
Наша довідка: зараз пані Марта Коломиєць очолює Програму імені Фулбрайта в Україні, яка займається академічними обмінами між українськими та американськими університетами і фінансує діяльність молодих науковців.
