На запитання до сучасних драматургів: «Навіщо ви щось ще пишете, все ж давно написано?» — можна відповісти запитанням: «А навіщо музиканти пишуть нові пісні, хоча нот всього сім?»
Сенс сучасного театру, театру пошуків, «іншого театру», як ми це іноді називаємо, полягає не в тому, щоб за будь-яку ціну бути не схожим на інших, заради самої несхожості. Мета насправді проста: тобі щось болить — ти пишеш текст, ставиш виставу і це починає боліти вже багатьом людям, мета досягнута, коли ти бачиш сльози на очах публіки. Хтось може сказати, що це нагадує садомазохістські стосунки і в чомусь буде правий, це можна сказати про все мистецтво загалом. Узагальнюючи, можна сказати, що питання не в експериментальності, знову ж таки, а в тому, що театр не може бути «ситим», як джаз чи рок-н-рол, наприклад, не можуть бути ситими. І питання при цьому не стоїть про персональні статки того чи іншого митця, питання стоїть про його ставлення до життя. Може бути бомж абсолютно задоволений своїм становищем і може бути мільйонер, якому болить серце за все на світі. Якщо ти виходиш на публіку, ти повинен мати якийсь посил, зміст, який ти хочеш донести, знати, що й заради чого ти хочеш сказати. І тоді питання сюжету чи його відсутності, постмодерну чи не постмодерну вже не стоїть як таке. Людина насправді попри якісь стилістичні виверти у мистецтві не надто змінилася за останні кількадесят чи кількасот років. Я от якось ставив у театрі імені Івана Франка виставу «Адвокат Мартіан» за Лесею Українкою. Під час одного з прогонів я зайшов на гальорку і бачу там сидить бабця-прибиральниця, яка плаче, аж сльозами вмивається і каже: «Оце ж все про моє життя!» Драму про ранньохристиянську епоху вона сприйняла як написану про неї! Тому в театрі найголовніше — резонанс з почуттями публіки.
