Украина «КДБ почало стежити за нами»

2013-12-18 14:34 863

Директор Українського музею-архіву у Клівленді (США) - про те, чим українська сучасність відрізняється від минувшини.

Нам добре відомий вислів: той, хто не знає свого минулого, не вартий і свого майбутнього. Додамо, що власну історію та культуру слід не просто вивчати, а всіляко її зберігати та примножувати. Служіння історії стало справою Андрія Фединського - американця з української родини, який очолює у Клівленді (США) Український музей-архів. Він відповів на питання нашого кореспондента Володимира Корольова.

Як виникла ідея створення музею?

Засновником музею був професор Леонід Бачинський - колишній офіцер армії Симона Петлюри, вчитель дівочій гімназії в Перемишлі та провідник «Пласту» (української скаутської організації – ред.) в Закарпатті. Після Другої світової війни він опинився в таборі для біженців, адже вороття до України було мало реальним. Йосиф Сталін залишався «вождем народів», влада Радянської України продовжувала політику русифікації та цензури, контролюючи будь-які прояви української свідомості – чи то культурні, чи то громадські, а про політичні годі й згадувати. Тому в 1952 році він оселився у Клівленді, де і заснував Український музей-архів (УМА), воліючи зберігати спадщину української культури, історії та літератури. Сполучені Штати для подібної діяльності не створювали жодних перешкод. Необхідно було лише знайти приміщення і кошти на його утримання.

Відомо, що слідом за Леонідом Бачинським музей очолив Ваш батько, Олександр Фединський.

Мій батько був відданим українським патріотом, як і багато його співвітчизників. Зрозуміло, що головною мрією цього покоління була остаточна незалежність батьківщини. В 1920-х-1930-х роках він був активним пластуном у Галичині, став політичним в’язнем, пробувши два роки у польській в’язниці. По виходу з-за грат батько працював журналістом в газеті “Діло”. Настав 1939 рік, на західноукраїнські землі - після угоди з нацистами - приходить радянська влада. Журналістів починають арештовувати, багатьох – розстрілюють, тому батько вимушений тікати на Захід. Там, під час навчання у Відні, у 1943 році його знов спіткає арешт. На цей раз до в’язниці він запроторений німцями. Але батькові вдалося пережити й ці випробування. Після війни він із родиною опиняється у таборах біженців (де я, власне, і народився), потому оселився в Клівленді (штат Огайо) і став співпрацівником Музею.

Після того, як Бачинський полишив головування в музеї – цю посаду очолив батько. Наприкінці 1970-х років, коли я писав магістерську працю в клівлендському університеті, то щодня возив батька до музею, бо його здоров’я внаслідок колишніх поневірянь вже було підірване. Я бачив, з якою любов’ю опікувався він справами музею. Саме тоді я й мав нагоду на власні очі побачити все багатство музейної колекції. Через шість років для музею настають нелегкі часи – помирає тато і співпрацівники починають шукати собі інше місце роботи, адже музей не було кому очолити.

Ви вирішили продовжити його справу?

У цей час я після закінчення університету працював у американському Конгресі. Але в 1987 році прийняв рішення на деякий час відкласти свою кар’єру і відродити музей, навести у ньому порядок. Тому перебрав керівництво музеєм, щоб справа, якій тато віддав стільки життєвих сил, не минула даремно, а унікальні колекції не були втрачені. Згодом до роботи долучилися й інші, тож нинішній успіх музею - наслідок відданої праці багатьох небайдужих людей. Вони також розуміли, наскільки важлива вся та культурна спадщина, яку нам вдалося зберегти. До кар’єри у Вашингтоні я не повернувся і дотепер. І про свій вибір не шкодую.

Відомо, що Ваш батько був бібліографом, а племінник Юрій Фединський – композитор та відроджувач старовинної кобзарської традиції.

У родині ми розмовляли виключно українською мовою, разом із братами слухали українську музику, їли українські страви, в суботу йшли до української школи і до «Пласту», а в неділю - до української церкви. Втім отримали не лише культурне виховання, але й політичне. Ми знали, що татів брат згинув безвісти десь у Сибіру в 1940-х роках - за те, що вчився на священника; що мамина сестра була виселена до Казахстану, а швагер - повішений. Тому наша любов до рідної культури була поєднана із глибоким відчуттям несправедливості та кривди. Думаю, це і зародило розуміння нашого обов’язку перед батьківщиною, яке із часом привело мене (і багатьох інших) до праці у «Смолоскипі» - видавництві Осипа Зінкевича, а пізніше – і до музею. Мій дядько Юрій також був активним діячем української культури - редактор в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, правник, бібліотекар, професор Університету штату Індіани. А от музикант та кобзар Юрій Фединський - це його онук, нині він живе на Полтавщині.

Ваш музей відомий передусім завдяки архіву української періодики та видань. Це початковий задум при його заснуванні чи українське друковане слово захопило дослідників вже у «процесі збирання»?

Професор Бачинський був редактором і видавцем часописів – спочатку в Закарпатті, а після війни - в таборах українських біженців. Він дуже цінив різноманітну періодику та зберігав її. Мій батько, починаючи з 1960-х років та до самої смерті в 1981 році, перебрав на себе відповідальність за друковані експонати в музеї, намагаючись віднайти якомога більше примірників української зарубіжної періодики, де б вона не з’являлась і не була видана. Завдяки цьому тепер маємо в музеї тисячі найменувань різної періодики, а самих примірників – мало не сотні тисяч. Понад 400 найменувань вдалося дістати з одних лише таборів біженців.

Як знаходили експонати? Доводилося працювати окремим ентузіастам чи українська громада також допомагала в цьому?

Експонати дістаються до музею різними шляхами. Наприклад, інколи хтось помирає, а рідні не хочуть викидати архіви небіжчика, його книжки чи збірки, приносять їх до нас. Так завдяки людському розумінню та небайдужості ми отримали чималу кількість архіву. На обидві ж частини другого запитання відповім - “так!”, адже і українська громада підтримує музей своїм членством, і окремі ентузіасти присвячують йому час та творчу енергію.

Які експонати Ви вважаєте особливо цікавими?

Мабуть, одне з найбільших надбань музею - бібліотека Осипа Майданюка. Він був секретарем українського посольства в Стокгольмі за часів Української Народної Республіки. Оскільки в 1920 році до влади в Україні остаточно прийшли більшовики, Осип залишився жити у Швеції. Майданюк збирав українські книжки та нумерував українські часописи часів Першої світової війни, революції,1920-х та 1930-х років. Коли помер, його вдова передала до музею понад тисячу різних експонатів, головним чином друкованих. Всі вони вельми унікальні. Дуже цінною для нас також є збірка шевченкіяни (колекція творів, присвячена Т.Шевченку), яку залишив Леонід Бачинський. Музейна шевченкіяна налічує кілька тисяч книжок, плакатів, часописів, пам’ятних жетонів. Маємо навіть малюнок, який деякі дослідники вважають авторським, оскільки він супроводжений підписом Шевченка. Але автентичність цього твору ще не доведена.

Є три скульптури Олександра Архипенка (видатний український скульптор, який справив визначний вплив на розвиток мистецтва ХХ століття – ред.) і десять його літографів. Дуже пишаємось збіркою українського народного мистецтва, яку подарувала нам родина Гнатюків. Вони протягом півстоліття збирали та рятували твори народного побуту і мистецтва. До речі, наша кураторка Аніза Кравс одержала премію від Фундації гуманітарних наук штату Огайо за її каталог та книгу, присвячені цій родинній колекції.

Який історичний період найбільше відображений? Оскільки музей був започаткований у післявоєнні роки, маю припущення, що це була тематика визвольних змагань українців, голодомору та сталінських репресій?

Наш найстаріший експонат - географічна карта 1570 року. Втім більшу частину експозиції складають часописи та книжки української діаспори, датовані кінцем XIX – початком XX століття. Особлива частина колекції - книжки, періодичні видання, фотографії та документи з повоєнних таборів біженців (1945-1950 роки). З того нетривалого періоду маємо понад 1000 книжок та понад 400 видань. Дуже цінними є публікації перших десятиліть ХХ сторіччя із Західної України та діаспорних міст - Відню, Праги, Берліну, Нью-Йорку, Вінніпеґу. Згадаємо і про рідкісні документи із Закарпатьської України, рукописи Симона Петлюри, Андрія Шептицького, Олександра Тисовського та сотень пересічних українців, які пережили непрості, а часом й страшні випробування перед тим, як оселилися у Сполучених Штатах.

Працювати з великим архівом – непроста справа. Як Вам вдається протягом чверть століття організовувати та підтримувати діяльність музею?

Ми маємо Раду директорів, яка відповідає за роботу музею та існування його як закладу загалом. Очолює її Дарка Ковч-Якубович. Музей працює завдяки підтримці української громади та внескам від фондів, на ці кошти утримуються три музейних приміщення та фінансується праця наших співробітників. Дуже вдячні за допомогу конгресменці Марсі Каптур, чиє родинне коріння із Хмельницької області. Вона посприяла тому, що федеральний уряд частково допоміг нам із коштами на побудову нового музейного приміщення. Також є волонтери, які приділяють нашій справі чимало власного часу й хисту. Влітку у нас працюють студенти, яким ми призначаємо стипендію, завдяки фінансовій допомозі наших меценатів.

Яка відвідуваність музею? Хто більше цікавиться експозицією: туристи, науковці, представники діаспори?

Музей часто відвідують учні щоденних американських шкіл, які цікавляться історією імміграції до США. Часто вітаємо й українських туристів або делегації співвітчизників, що спонсоруються американським урядом, не кажучи вже про дослідників, які пишуть наукові праці. Наша громада також приходить, щоб привітати гостей з України – наприклад, якщо проходить виставка митців або коли ми відзначаємо певну історичну подію.

Чим заробляє музей у наші дні?

Ми проводимо щорічний Великодній базар, відвідувачі якого охоче купують писанки та інші вироби народного мистецтва, а прибуток йде на потреби музею. Дуже важливу роль відіграють членські внески від громади, як і підтримка фондів та власне міста Клівленду.

Ви часто відвідуєте Україну? Вам подобається той шлях, яким йде країна з моменту проголошення незалежності?

Перший раз я побував в Україні в 1970 році. Тоді мені було 22 роки, подорожували ми автомобілем - із трьома друзями, які також володіли мовою. Ми потоваришували з українськими ровесниками, але дуже скоро запримітили до себе і сторонню увагу - КДБ почало стежити за нами де б ми не були. Тоді я на власному досвіді переконався, що таке тоталітаризм, і набув ще більшої пошани до тієї свободи, яку ми мали в США. У 1993 році я знову в Україні – цього разу в рамках візиту американського уряду – і помітив величезні зміни, але також і потребу в їх подальшому прогресі, адже хотілося бачити Україну піднесеною до гідного економічного рівня. У 2000 році я був членом офіційної американської делегації щодо збереження культурної спадщини, яку офіційно вітало Міністерство культури України. В рамках своєї роботи (адже я - волонтер нашого музею) був в Україні і в середині двохтисячних років. Кілька разів - із доктором Робертом Баллардом, відомим науковцем та океанографом, який віднайшов уламки «Титаніка». Я допоміг укласти договір між ним та українською академією наук щодо підводної спадщини України – тоді в Чорному морі велися спільні підводні археологічні експедиції. В січні цього року відвідував свого сина, який навчався в Києві. Зараз бачу в Україні колосальні зміни на краще - і в культурному просторі, і в політиці, і в економіці. Звичайно, є й недоліки – надто часто чую слово «корупція», бачу, як росте прірва між багатими та пересічними людьми, і це не є добре. Однак є вільний обмін думок, є вільна преса, точиться жвава політична дискусія та маємо надію до зближення із Европою. Різниця між тим, що я побачив в 1970 році, і що бачу нині – приблизно, як різниця між днем і ніччю.

Ви підтримуєте стосунки із колегами в Україні? Якими бачите наші музейні справи як спостерігач, адже багатьом зараз видається, що українські музеї перебувають у глибокому занепаді?

Наразі ми маємо лише одне неформальне партнерство – із коломийським музеєм «Гуцульщина», чия директорка відвідала наш музей, а наша кураторка Аніза Кравс цього літа приїхала до України із зустрічним візітом. Завдяки фінансовій допомозі українсько-американських фондів (наприклад, Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів), ми надсилаємо копії книжок та видань до українських університетів та бібліотек: Києво-Могилянської академії, львівської бібліотеки ім. В. Стефаника, інституту досліджень української діаспори при Острозькій академії, Центрального державного архіву зарубіжної україніки, «Діаспоріяни» при Запорізькому університеті, Української Баптистської Теологічної Семінарії в Києві та багатьох інших. Сподіваюся, що наша подальша співпраця буде зростати. Щоб музейна справа не занепадала – чи в Україні, чи будь де - треба присвячувати їй значні ресурси та увагу. Слід усвідомити - щоб будувати своє майбутнє, країна мусить пам’ятати минуле. Щоб розуміти, куди ти йдеш, треба знати, де ти був.

Еще новости в разделе "Украина"

Психология
9 способов выбросить из головы негативные мысли, возникающие снова и снова
Дети
Самые популярные детские имена. Столетие «именной» моды
Путешествия
Пора в отпуск!
Здоровье
Универсальная вакцина против гриппа: реальность или фантастика?

Новости партнеров

Мы в телеграм