Мир Кожен у Світі перехожий

2010-12-10 10:32 798

Нещодавно мені довелося побувати на одному меморіальному заході на Байковому кладовищі. Зайшов я туди з південного боку. Це найстаріша, дореволюційна ділянка, де, зокрема, поховано Лесю Українку, Миколу Лисенка, багатьох представників шляхти, купецтва та дореволюційних громадських діячів. Старовинні надгробки тут невеликі, зроблені зі смаком, могили знаходяться під розлогими деревами. Старий цвинтар дихає гідним спокоєм останнього притулку.

 

Перейшовши через вулицю Байкову, опиняюся у радянській частині кладовища, на його головній алеї. Тут також, спочатку, переважають стримані надгробки, багато з яких є справжніми витворами мистецтва, як наприклад пам’ятник на могилі легендарної актриси Наталії Ужвій.

Символічно, що поховання двох голів різних Українських держав: Михайла Грушевського — президента Української Народної Республіки і Володимира Щербицького — першого секретаря ЦК Компартії Української Радянської Соціалістичної Республіки, розташовані по обидва боки Вознесенської церкви. Загалом Байкове є символом примирення різних епох та ідеологій. Тут поховано й колишніх визначних дисидентів, які боролися з радянським режимом, і провідних діячів того самого режиму. Поховання В’ячеслава Чорновола та Ярослави Стецько розташовані неподалік могил Петра Шелеста, Олексія Ватченка та інших.

Коли йти центральною алеєю далі, то опиняєшся на новітніх ділянках кладовища. Тут знайшли спочинок знані представники сучасної еліти та їхні маловідомі родичі. Надгробки великі, пам’ятники високі, виготовлені з граніту, мармуру та бронзи.

Колись за життя Володимира Щербицького, який-небудь голова заштатного райвиконкому, а тим паче директор гастроному, як вогню боялися аби їхні квартира, чи дача не викликали підозри високого партійного начальства у «нескромності». Перекваліфікувавшись на бізнесменів, у часи тотального дерибану, ті діячі, відчувши себе новою елітою, прагнули набути усіх неодмінних, у їхньому уявленні, елітарних атрибутів, зокрема права на те, щоб, упокоївшись, лягти у землю на Байковому. Тепер вони з висоти каррарських постаментів гордо поглядають на скромні надгробки свого партійного начальства, ласки якого так запобігали за життя.

Загалом цей цвинтар справляє враження концентратора посмертної гордині та символу життєвих прагнень радянської і пострадянської еліти — квартира на Печерську, заміська вілла у Кончі-Заспі, медична картка у Феофанії, могила на Байковому. А ще це символ архаїчності та культурної вторинності «провідної» верстви сучасної України.

Наша країна займає одне з перших місць у Європі за обсягами площ, відведених під кладовища, як в абсолютних показниках так і на «живу душу населення». Причина наступу мертвих на життєвий простір живих у стрімкій урбанізації. Християнська традиція, яка міцно увійшла у побут українського села, тривалий час заперечувала спалення тіл померлих, як звичай притаманний язичникам, натомість запровадивши традицію покладення тіл у могили. Для аграрних суспільств з їхнім розміреним сільськогосподарським циклом та відносно сталою чисельністю населення — відповідно до наявності родючих земель, це не становило проблеми. Площі сільських кладовищ, коли й зростали, то зовсім незначно, а загалом використовувалися циклічно — через 70—80 років ховали на місцях старих могил.

Перебираючись до міст, селяни привозили сюди із собою й найбільш сталі та непорушні для людини звичаї — традиції поховання. Але велика концентрація населення потребувала і великих площ для організації кладовищ, і це за умови неодмінного дефіциту землі. Тому, й виникли в Україні неозорі цвинтарі, що особливо вражають іноземців.

Елементом сучасної урбаністичної культури є поховання шляхом кремації. Це плата за проживання у великих містах. У десятимільйонній Чехії діють 80 крематоріїв — найбільший показник у Європі на душу населення, у Франції — 70, у Британії — 356. В Україні — 3. У Києві, Харкові та Одесі. Лише у столиці щодня виникає потреба в середньому у вісімдесяти нових похованнях. Зовсім нещодавно відкриті Південне та Північне кладовища, вже заповнені. Доведеться знову поля, чи ліс відводити під нові цвинтарі, й так по всій Україні.

Спочилий цього літа визначний Митець, заповів, не ховати його на Байковому, хоча цілком заслуговував на це за усіма численними регаліями, а більше — за справжнім внеском в українську культуру. Він попросив після заупокійної служби у Володимирському соборі та кремації тіла, урну з його прахом поховати під сосною, у любій серцю місцині.

Мабуть Митець вирішив так не лише тому, що не хотів по смерті опинитися серед тих, хто усіляко — по-дрібному й по-великому капостив йому за життя, не даючи реалізувати усіх задумів.

Ну, а ті, хто «еліта» й далі змагаються за першість, на обраному ними, життєвому тракті: Печерськ — Конча — Феофанія — Байкове.

Еще новости в разделе "Мир"

Путешествия
Пора в отпуск!
Здоровье
Универсальная вакцина против гриппа: реальность или фантастика?
Путешествия
Какими будут ваши рождественские праздники в Торонто?
Анонс
Дар богов

Новости партнеров

Мы в телеграм