Глава Верховного Суда Василий Онопенко опровергает обвинения группы судей, которые инициируют его отставку с должности.\r\nАргументы Онопенко по этому поводу содержатся в его объяснении относительно вопросов, затронутых в представлении о выражении недоверия главе Верховного суда.
ПОЯСНЕННЯ
щодо питань, порушених у поданні про висловлення недовіри Голові Верховного Суду України В.В. Онопенку
(в порядку частини восьмої статті 43 Закону України
«Про судоустрій і статус суддів»)
1 березня 2011 року головою організаційного комітету для проведення Пленуму Верховного Суду України з питання висловлення недовіри Голові Верховного Суду України Л.І.Григор’євою мене повідомлено про проведення 11 березня 2011 року Пленуму Верховного Суду України з вказаного питання і надано копію подання про висловлення недовіри мені як Голові Верховного Суду України.
Відповідно до частини восьмої статті 43 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вважаю за необхідне висловити свою позицію щодо питань, порушених у поданні про висловлення мені як Голові Верховного Суду України недовіри, поінформувавши Пленум Верховного Суду України про нижченаведене.
Частиною третьою статті 43 зазначеного Закону передбачено, що подання про висловлення недовіри Голові Верховного Суду України має бути вмотивованим.
Аналіз подання про висловлення недовіри Голові Верховного Суду України В.В.Онопенку (далі – Подання) свідчить про те, що воно не відповідає вказаній вимозі Закону. У цілому викладена у Поданні мотивація носить декларативний та суперечливий характер, більшість його положень є взагалі надуманими, висловлені в ньому твердження не відповідають дійсності, а висновки є безпідставними – вони належно не обґрунтовані і не підкріплені конкретними фактами та доводами.
Ця необґрунтованість стає для будь-кого очевидною уже з одного загального висновку, який роблять автори Подання, констатуючи, що «відповідальність за системні проблеми у сфері судоустрою має нести Голова Верховного Суду України В.В. Онопенко як посадова особа, що представляє Верховний Суд України та тривалий час представляла усю судову систему держави» (с. 3).
У сфері правосуддя справді існує багато системних проблем, які накопичувалися роками, що обумовлені рядом політичних, економічних, правових, соціальних та інших причин. Розв’язання цих проблем потребує вжиття адекватних системних заходів законодавчого, організаційного, фінансового, матеріально-технічного, освітнього та іншого характеру. На цьому я неодноразово наголошував, вказуючи як на самі проблеми, так і на шляхи їх вирішення.
Але пов’язування цих проблем виключно з моєю діяльністю як Голови Верховного Суду України не тільки суперечить юридичним засадам відповідальності, а й виходить за межі логіки. У праві такий підхід називається об’єктивним ставленням у вину, тобто притягненням особи до юридичної відповідальності за відсутності її вини.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Повноваження Голови Верховного Суду України до 30 липня 2010 року були визначені статтею 50 Закону України «Про судоустрій України», а після цього – статтею 41 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Як посадова особа органу державної влади я міг здійснювати свою діяльність лише в межах повноважень, визначених законом.
Хочу зазначити, що попри спеціально створюваний деякими особами міф про надмірні повноваження і необмежений вплив Голови Верховного Суду України на здійснення вітчизняного судочинства, насправді повноваження очільника цього державного органу до проведення судової реформи переважно зводилися до організації діяльності Верховного Суду України (без втручання у безпосереднє здійснення правосуддя), а сьогодні вони навіть у цих питаннях звужені до мінімуму (за новим законом повноваженнями з організаційного забезпечення діяльності Верховного Суду України наділений не Голова, а керівник апарату Верховного Суду України).
У будь-якому разі Голова Верховного Суду не мав раніше і сьогодні позбавлений владних можливостей для вирішення основних проблем не тільки усієї судової системи, але навіть Верховного Суду України. Тим більше, це стосується представницької функції Голови Верховного Суду України (на якій акцентують увагу автори Подання, порушуючи питання про мою відповідальність за «системні проблеми у сфері судоустрою»), яка не передбачає реальних повноважень щодо вирішення існуючих проблем, а по суті зводиться до можливості від імені Верховного Суду України направляти звернення до відповідних органів, бути присутнім та виступати на їх засіданнях, проводити зустрічі тощо.
Разом із тим, під час перебування на посаді Голови Верховного Суду України я завжди намагався максимально ефективно здійснювати передбачені законом повноваження і готовий відповідати за це перед своїми колегами і суспільством.
Загалом викладені у Поданні положення зводяться до таких основних звинувачень на мою як Голови Верховного Суду України адресу:
1) повне самоусунення від будь-якої участі у процесі законодавчого забезпечення судової реформи;
2) відсутність чіткої і безкомпромісної позиції та непослідовність у відстоюванні позиції Верховного Суду України та інтересів системи судів загальної юрисдикції, небажання проводити конструктивний діалог на всіх стадіях такого забезпечення, що мало наслідком позбавлення Верховного Суду України переважної більшості повноважень;
3) незабезпечення належної організації процесу здійснення судочинства у Верховному Суді України, що призвело до накопичення судових справ;
4) неналежне виконання повноважень Голови Верховного Суду України, які створювали б механізми для покращення стану справ у судовій системі;
5) переважно політичний характер моєї діяльності як Голови Верховного Суду України, що призвело до політизації діяльності Верховного Суду України.
Ці звинувачення спростовуються такими фактичними даними.
Звинувачення щодо повного самоусунення
від будь-якої участі у процесі законодавчого
забезпечення судової реформи
Автори Подання стверджують: «мусимо констатувати, що Голова Верховного Суду України повністю самоусунувся від будь-якої участі у процесі законодавчого забезпечення проведення судової реформи» (с. 2 Подання).
Мушу констатувати: це твердження повністю не відповідає дійсності.
Передусім, зауважу, що законодавче забезпечення судочинства загалом і проведення судової реформи зокрема не належать до обов’язків Верховного Суду України та його Голови, які навіть не наділені правом законодавчої ініціативи. Це є прерогативою інших державних органів та посадових осіб, до повноважень яких належить ініціювання законодавчих пропозицій та прийняття законів (зокрема, народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів України). Законодавче забезпечення судочинства та проведення судової реформи не можуть бути здійснені рішеннями Голови Верховного Суду України чи Верховного Суду України, оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України судоустрій, судочинство та статус суддів визначаються виключно законами України, які приймаються парламентом.
Разом із тим, мною як Головою Верховного Суду України у межах наданих повноважень приділялась особлива увага питанням удосконалення законодавчого забезпечення судочинства та проведення судової реформи, оскільки я добре розумів, що більшість існуючих у судочинстві проблем можна розв’язати тільки законодавчим шляхом.
З огляду на це у Верховному Суді України за моєї ініціативи було організовано роботу над підготовкою законодавчих пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного судочинства, висновків на законопроекти з питань судочинства, забезпечено участь представників Верховного Суду України у заходах, пов’язаних з підготовкою та обговоренням законопроектів з питань правосуддя.
Що стосується законодавчого процесу та власне судової реформи, то участь Верховного Суду України та мене як його Голови у їх проведенні полягала, зокрема, у такому.
1. Розроблення концептуальних засад проведення судової реформи.
За моєю участю було розроблено та схвалено VIII позачерговим з’їздом суддів України Концептуальні засади подальшого здійснення судової реформи в Україні (рішення з’їзду від 7 грудня 2007 р.). У Верховному Суді України було розроблено та передано народним депутатам України для внесення на розгляд парламенту проект Концепції (засади подальшого здійснення) судової реформи в Україні (реєстр. № 6391). Цей проект також було розглянуто і в основному схвалено Радою суддів України.
Крім того, концептуальні засади здійснення судової реформи відображалися в багатьох законопроектах, висновках на законопроекти, які готувалися у Верховному Суді України, зверненнях до Президента України та Верховної Ради України, конкретних пропозиціях, що вносилися Головою Верховного Суду України, його заступниками, суддями та працівниками апарату Верховного Суду України під час підготовки та обговорення конкретних законопроектів (у т.ч. проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Моїми розпорядженнями у Верховному Суді України утворювалися робочі групи з підготовки концептуальних засад та конкретних законодавчих пропозицій у сфері правосуддя (розпорядження від 4 жовтня 2006 р. № 200, від 15 травня 2007 р. № 95, від 28 січня 2008 р. № 9).
2. Участь у робочих групах та комісіях, які займалися підготовкою законопроектів про судоустрій та статус суддів.
Судді та працівники апарату Верховного Суду України входили до складу різних робочих органів, які займались підготовкою проектів законів з питань судоустрою, судочинства та статусу суддів, у т.ч. Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Робочої групи з питань судової реформи (утворених Президентом України).
Так, до складу Робочої групи з питань судової реформи, утвореної Указом Президента України від 24 березня 2010 р., увійшли 6 представників Верховного Суду України. Ними за моєю участю було підготовлено і передано керівництву цієї Робочої групи ряд письмових пропозицій з концептуальних питань: системи судів України (зокрема, обґрунтовано необхідність збереження конституційного статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції); призначення суддів на адміністративні посади; механізму добору суддівських кадрів; відповідальності суддів; повноважень органів суддівського самоврядування; гарантій незалежності суддів; удосконалення процесуального законодавства.
Як Голова Верховного Суду України я неодноразово брав участь у роботі вказаної Робочої групи, виступав на її засіданнях, підтримуючи позитивні для судової системи законодавчі зміни та виступаючи проти неконституційних і юридично необґрунтованих пропозицій. Це стосується і останнього засідання Робочої групи, що відбулося 31 травня 2010 р. за участю Президента України, на якому членам Робочої групи було представлено проект Закону України «Про судоустрій і статус суддів». На цьому засіданні я був єдиним, хто виступив проти внесення цього законопроекту на розгляд парламенту, виходячи з того, що низка його ключових положень суперечить Конституції України (зокрема, щодо статусу Верховного Суду України, повноважень Вищої ради юстиції, гарантій незалежності суддів).
3. Підготовка законопроектів з вирішення актуальних питань судочинства та проведення судової реформи.
У період з жовтня 2006 р. по теперішній час у Верховному Суді України було підготовлено близько 40 законопроектів, спрямованих на розв’язання актуальних проблем судочинства (див. додаток № 1). Значна частина цих законопроектів була підготовлена за безпосередньою участю суддів Верховного Суду України, які в процесі аналізу судової практики чи в результаті розгляду конкретних судових справ виявляли недосконалість законодавчого регулювання судочинства. Ці законопроекти було передано відповідним суб’єктам права законодавчої ініціативи (Президенту України, народним депутатам України). Деякі з них прийнято як закон, ряд їх перебуває на розгляді парламенту, проте, на жаль, значну частину цих законопроектів попри постійний супровід їх проходження мною чи іншими представниками Верховного Суду України суб’єктами права законодавчої ініціативи належним чином розглянуто не було.
4. Підготовка висновків на законопроекти, які стосуються діяльності судів та здійснення судочинства.
Упродовж 2007–2010 рр. Верховним Судом України було проведено правову експертизу і надано висновки на 720 проектів нормативно-правових актів, які так чи інакше стосувалися діяльності судів (див. додаток № 2). Ці висновки надавалися як на прохання відповідних суб’єктів (профільних парламентських комітетів, Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України тощо), так і з ініціативи Верховного Суду України (зокрема, у випадках, коли зазначені суб’єкти намагалися проігнорувати думку Верховного Суду України). Практично всі висновки готувалися за активною участю відповідних судових палат, візувалися їх представниками. У них відображалося узгоджене бачення суддів Верховного Суду України щодо доцільності пропонованих законодавчих змін та формулювання конкретних положень нових законів.
5. Участь у засіданнях профільного парламентського комітету, виступи на засіданнях парламенту під час розгляду конкретних законопроектів.
Керівництво Верховного Суду України (переважно – я та Перший заступник Голови Верховного Суду України П.П. Пилипчук) постійно брало участь у засіданнях парламенту, Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя та інших комітетів під час розгляду законопроектів з питань судоустрою, статусу суддів та судочинства. Передусім, ідеться про ключові для судової системи законопроекти. На цих засіданнях нами відстоювалася позиція Верховного Суду України та суддівського корпусу щодо тих чи інших положень пропонованих законодавчих змін. Це стосується і Закону України «Про судоустрій та статус судів»: я виступав на засіданні парламенту під час ухвалення його як у першому, так і в другому читанні, переконуючи парламентарів не голосувати за положення, які суперечать Конституції України або є юридично необґрунтованими (див. стенограми засідань парламенту 3 червня та 7 липня 2010 р.).
6. Доведення позиції усього суддівського корпусу, Верховного Суду України та особистої позиції з питань удосконалення законодавчого регулювання судочинства та проведення судової реформи до керівництва держави, представників парламенту, суспільства шляхом направлення відповідних звернень, виступів на парламентських слуханнях, у засобах масової інформації тощо.
Упродовж усього періоду перебування на посаді Голови Верховного Суду України мною вживалося усіх можливих заходів для переконання парламенту або відповідних суб’єктів права законодавчої ініціативи у доцільності чи недоцільності (з конкретним аргументуванням позиції) пропонованих законодавчих змін у сфері судочинства.
Зокрема, йдеться про звернення до Президента України та Верховної Ради України щодо базових для судової системи законопроектів: спочатку (2006-2010 рр.) – проектів законів України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів», а потім – проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (див. додаток № 3 ).
Також були численні (постійні) особисті зустрічі з керівництвом держави (Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України), керівниками профільних парламентських комітетів та депутатських фракцій, окремими народними депутатами, керівниками та членами комісій і робочих груп, які займалися підготовкою базових для судочинства законів.
Крім того, позиція суддівського корпусу, Верховного Суду України та моя особиста позиція з питань законодавчого вдосконалення судочинства викладена у виступах на парламентських слуханнях, науково-практичних конференціях (див. додаток № 4), у публікаціях та виступах у засобах масової інформації (з актуальних питань функціонування судової системи, у т.ч. щодо статусу та ролі Верховного Суду України, мною було дано 7 прес-конференцій, близько 30 інтерв’ю різним засобам масової інформації).
Слід зазначити, що діяльність Верховного Суду України та його керівництва з питань удосконалення законодавчого регулювання судочинства неодноразово була підтримана та позитивно оцінена суддівською спільнотою. Зокрема, це знайшло своє відображення у рішеннях кількох з’їздів суддів України.
Так, заслухавши та обговоривши мою як Голови Верховного Суду України доповідь “Про стан здійснення правосуддя в Україні”», VIII позачерговий з’їзд суддів України вирішив: «Схвалити діяльність Верховного Суду України щодо ініціювання розгляду Верховною Радою України проектів законів України, які сприятимуть ефективному, якісному та оперативному здійсненню правосуддя, і рекомендувати йому продовжувати роботу з підготовки законодавчих пропозицій з актуальних питань судоустрою, судочинства та статусу суддів» (Рішення з’їзду від 7 грудня 2007 р. «Про стан здійснення правосуддя в Україні»).
Таку саму оцінку діяльності найвищого судового органу з питань законодавчого забезпечення здійснення судочинства дав IX з’їзд суддів України, який схвалив «діяльність Верховного Суду України щодо розробки проектів законів, спрямованих на удосконалення засад функціонування судової влади, посилення захисту прав і свобод людини й громадянина, правових гарантій статусу суддів» і рекомендував йому разом із Радою суддів України «продовжити роботу з підготовки законодавчих пропозицій з актуальних питань судоустрою, судочинства та статусу суддів» (Рішення з’їзду від 14 листопада 2008 р. «Про стан організації та діяльності судової влади і виконання рішень VII чергового та VIII позачергового з’їздів суддів України»).
Звинувачення у відсутності у мене чіткої і безкомпромісної позиції
у відстоюванні позиції Верховного Суду України та інтересів
системи судів загальної юрисдикції, що мало наслідком позбавлення Верховного Суду України переважної більшості повноважень
Слід наголосити, що у своїх діях та рішеннях на посаді Голови Верховного Суду України я займав чітку, однозначну і послідовну позицію з принципових питань функціонування судової влади та проведення судової реформи. Йдеться, передусім, про такі питання: забезпечення дотримання конституційних засад судочинства; здійснення суспільно орієнтованої судової реформи відповідно до Конституції України та міжнародних стандартів правосуддя; забезпечення єдності судової влади; визначення простої, зрозумілої і доступної для громадян системи судів; збереження конституційного статусу Верховного Суду України; неприпустимість звуження гарантій незалежності суддів та самостійності судів.
Це підтверджується підписаними мною як Головою Верховного Суду України офіційними документами, моїми виступами на засіданнях парламенту, органів суддівського самоврядування, Пленуму Верховного Суду України, у засобах масової інформації тощо. У систематизованому вигляді значна їх частина сконцентрована у документальній збірці «Василь Онопенко: «Мені судилося» (виступи, листи, інтерв’ю, хроніка подій – 2006-2010 роки)», яка вийшла наприкінці 2010 року. Збірка полегшує з’ясування того, що я говорив на посаді Голови Верховного Суду України, до чого прагнув і що конкретно робив для досягнення мети, використовуючи надані законом повноваження.
Вжитими спільно із суддями Верховного Суду України, Радою суддів України та іншими суб’єктами заходами вдалося у 2006-2009 рр.: не допустити суцільної руйнації та політизації судової системи; зберегти її єдність, незалежність суддів та самостійність судів на максимально можливому на той час рівні; зберегти конституційний статус Верховного Суду України. Було усунуто небезпеку, що загрожувала правосуддю у зв’язку з «проштовхуванням» у нелегітимний спосіб проектів законів України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів» (реєстр. № 0916 і 0917), внесених на розгляд парламенту Президентом України В. Ющенком 27 грудня 2006 р., якими, зокрема, передбачалося зменшення кількості суддів Верховного Суду України з 95 до 16).
Знаковим у цьому процесі вважаю ухвалення Пленумом Верховного Суду України 13 червня 2007 року постанови № 8 “Про незалежність судової влади” (доповідач – суддя Верховного Суду України І.Шицький).
Слід зазначити, що у своїй діяльності у цьому напрямку я завжди отримував підтримку суддів як Верховного Суду України, так і інших судів України. Зокрема, ІХ з’їзд суддів України (листопад 2008 р.), заслухавши мою доповідь «Про стан здійснення судочинства в Україні судами загальної юрисдикції», постановив: «висловити підтримку діяльності Голови Верховного Суду України щодо утвердження в Україні незалежної судової влади та зміцнення єдності судової системи». Відповідно до закону рішення з’їзду суддів України є обов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування та для всіх суддів (частина третя статті 112 Закону України “Про судоустрій України”, частина третя статті 123 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).
Щодо останнього етапу судової реформи (на якому зосередилися автори Подання), то для проведення її відповідно до положень Конституції України та міжнародних стандартів правосуддя мною було вжито, зокрема, таких заходів.
2 березня 2010 р. мною спільно з Головою Ради суддів України П.Пилипчуком направлено листа Президенту України В.Януковичу щодо концептуальних засад здійснення судової реформи в Україні, у якому відображено бачення суддівської спільноти щодо судової реформи. У цьому листі окремо акцентувалася увага на позиції суддівського корпусу та необхідності створення передумов для конструктивної роботи зі здійснення судової реформи. Так, у ньому зазначалося: «Хочемо особливо наголосити на тому, що судді як ніхто зацікавлені у реальних та позитивних змінах у судовій системі України. Вони готові до конструктивної співпраці з удосконалення правосуддя з усіма суб’єктами, від яких залежить виконання цього завдання».
11 травня 2010 р. Президенту України направлено звернення суддів Верховного Суду України, в якому висловлено їхнє бачення щодо концептуальних засад проведення судової реформи (зокрема, щодо необхідності збереження конституційного статусу Верховного Суду України, неприпустимості скорочення кількості його суддів).
13 травня 2010 р. я звернувся до Президента України з проханням застосувати право “вето” до Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження”, яким передбачено, вважаю, неконституційне розширення повноважень Вищої ради юстиції, звуження гарантій незалежності суддів.
4 червня 2010 р. відбулося засідання Пленуму Верховного Суду України, на якому підтримано ініційоване мною подання до Конституційного Суду України щодо неконституційності положень вказаного Закону.
31 травня 2010 р. я взяв участь у засіданні Робочої групи з питань судової реформи, на якому виступив проти схвалення положень проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що суперечать Конституції України.
2 червня 2010 р. мною направлено звернення до Голови Верховної Ради України та голів комітетів Верховної Ради України стосовно неприпустимості прийняття внесеного 1 червня 2010 р. на розгляд парламенту проекту Закону України “Про судоустрій і статус суддів” як такого, що базується на хибних концептуальних засадах, містить багато неконституційних та юридично необґрунтованих положень, не враховує рекомендацій Венеціанської комісії, веде до звуження обсягу конституційних гарантій прав громадян на судовий захист, зниження рівня такого захисту. У цьому зверненні вказувалося на категоричну неприйнятність положень законопроекту щодо позбавлення Верховного Суду України процесуальних можливостей виконувати свою конституційну функцію щодо перегляду судових рішень судів нижчого рівня, штучного вивершення вищих спеціалізованих судів над Верховним Судом України, скасування повноваження Пленуму Верховного Суду України стосовно надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства.
3 червня 2010 р. я виступив на засіданні парламенту під час розгляду вказаного законопроекту в першому читанні, вказавши, зокрема, на неприпустимість прийняття цього законопроекту, яким фактично знищується Верховний Суд України як судовий орган.
7 липня 2010 р., виступаючи на засіданні парламенту під час розгляду цього законопроекту в другому читанні, я наголошував на тому, що руйнівна сила положень законопроекту щодо позбавлення Верховного Суду України конституційного статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, запровадження суцільної спеціалізації судів, надання Вищій раді юстиції неконституційних повноважень призначати голів та заступників голів судів надовго відкине Україну назад у її демократичному розвитку.
12 липня 2010 р. (відразу після прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів”) я звернувся до Президента України з проханням застосувати право “вето” до цього Закону з підстав невідповідності його ключових положень Конституції України та міжнародним стандартам правосуддя (див. додаток № 11).
16 вересня 2010 р., виступаючи на X позачерговому з’їзді суддів України, я наголосив на потребі серйозного аналізу нового законодавства про судоустрій і тих процесів, що відбуватимуться на його основі в судовій системі, напрацювання пропозицій щодо виправлення недоліків та усунення прогалин у законодавстві, які виявилися внаслідок поспішного та непродуманого проведення судової реформи, зокрема щодо усунення Верховного Суду України з процесу забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами, неможливості здійснення ним функції вирішення спорів з питань підсудності між спеціалізованими судами.
17 вересня 2010 р. я звернувся листом до Президента України з проханням невідкладно ініціювати внесення змін до законодавства щодо вирішення тих проблем, які виникли у діяльності Верховного Суду України після прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.
22 жовтня 2010 р. мною направлено звернення до Президента України з пропозицією про вирішення питання щодо ініціювання комплексних змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, а також до процесуального законодавства з урахуванням виявлення значної кількості недоліків проведеного реформування судової системи, а також висновків Венеціанської комісії від 16 жовтня 2010 року. У цьому листі йшлося не тільки про необхідність повернення Верховному Суду України його повноважень, яких його було позбавлено в результаті проведення судової реформи (самостійно вирішувати питання допуску скарг до провадження; ухвалювати остаточні судові рішення з відновленням палатного принципу розгляду справ; приймати постанови Пленуму Верховного Суду України щодо роз’яснень з питань застосування законодавства тощо), а й про потребу посилення процесуальної ролі найвищого судового органу нашої держави (див. додаток № 12).
4 листопада 2010 р. мною направлено листа Голові Верховної Ради України про необхідність законодавчого врегулювання питань щодо розгляду Верховним Судом України справ у зв’язку з прийняттям Закону «Про судоустрій і статус суддів».
12 листопада 2010 р. Пленум Верховного Суду України підтримав ініційоване мною питання про звернення до Конституційного Суду України на предмет відповідності Основному Закону України окремих положень Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року (стосовно позбавлення Верховного Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції та унеможливлення реалізації громадянами та юридичними особами права на звернення до Верховного Суду України за захистом своїх прав і законних інтересів, а також звуження гарантій матеріального забезпечення та соціального захисту суддів).
28 лютого 2011 р. Пленум Верховного Суду України прийняв ініційований мною Висновок щодо проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення роботи Верховного Суду України”.
Таким чином, моя позиція щодо ключових моментів здійснюваного реформування судової системи, зокрема стосовно необхідності збереження конституційного статусу Верховного Суду України та посилення його процесуальної ролі, була чіткою, однозначною і послідовною. Незмінною вона залишилась і після прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.
Звинувачення мене у непослідовності та небажанні проводити конструктивний діалог на всіх стадіях проведення судової реформи
Таке звинувачення базується на вихопленні окремих фраз із моїх висловлювань, перекручуванні їх змісту, алогічних та безпідставних твердженнях і висновках.
Так, однією з основних моїх “провин” автори Подання вважають те, що я підтримав Закон України “Про судоустрій і статус суддів”. Своє звинувачення вони «підтверджують» окремими висловлюваннями з мого виступу на X позачерговому з’їзді суддів України та окремими фрагментами з повідомлення Інтернет-представництва Президента України про мої зустрічі з Президентом України. При цьому вони роблять висновок, що “заявляючи про підтримку прийнятого Закону України "Про судоустрій і статус суддів" В.В. Онопенко фактично підтримав й позбавлення Верховного Суду України реального статусу найвищого судового органу” (с. 3 Подання).
Таке звинувачення, з одного боку, викликає подив, з іншого – є абсолютно надуманим, оскільки воно базується на положеннях, вихоплених з контексту і довільно витлумачених на чийсь власний розсуд, що для суддів є неприпустимим.
Так, не зрозумілим для мене як юриста є звинувачення в тому, що виступаючи на вказаному з’їзді суддів України і коментуючи Закон України “Про судоустрій і статус суддів”, я сказав, що “вектор розвитку судової системи визначено новим законом, необхідно працювати у нових правових реаліях, дотримуючись цього закону” (с. 1 Подання).
По-перше, цим Законом справді визначено вектор розвитку вітчизняної судової системи щонайменше на найближчі роки (чи є інший закон, який визначає такий вектор?). По-друге, будь-яка особа, а тим більше суддя, зобов’язана виконувати чинний закон, хоч би як вона до нього не ставилася. Це не може навіть підлягати обговоренню, оскільки такий правовий обов’язок визначається конституційним принципом законності, правовими засадами діяльності державних органів (стаття 19 Конституції України), основними засадами судочинства (стаття 129 Конституції України), зрештою – присягою судді (стаття 55 Закон України “Про судоустрій і статус суддів”). Невже автори Подання вважають, що я як Голова Верховного Суду України мусив порушити всі ці приписи і закликати суддів України не виконувати чинний закон?
Разом із тим, констатація необхідності виконання цього Закону зовсім не означає сприйняття мною усіх його положень. Якби автори Подання об’єктивно підійшли до оцінки мого виступу на X позачерговому з’їзді суддів України, то вони б побачили, що значну частину свого виступу я присвятив конкретним проблемам, які залишилися не розв’язаними прийняттям нового закону або були породжені його прийняттям, у т.ч. щодо: роз’єднаності судової влади; запровадження процедури допуску заяв про перегляд Верховним Судом України судових рішень судів касаційної інстанції; відсутності правових механізмів забезпечення єдності судової практики; позбавлення Верховного Суду України значної кількості повноважень.
Так, зупиняючись на позбавленні Верховного Суду України права надавати судам роз’яснення з питань застосування законодавства і вказуючи на негативні наслідки цього рішення, я наголосив на тому, що «ці повноваження Верховному Суду мають бути повернуті. Більше того, вони мають бути розширені в умовах відсутності у Верховного Суду процесуальних механізмів касації». Я також зазначив, що запровадження прецедентного характеру судових рішень Верховного Суду є кроком вперед, але «водночас це знівельовано тим, що Верховний Суд не має повноважень ухвалювати судові рішення по суті спору, а лише має право скасувати судове рішення та направити справу на новий судовий розгляд. За такого підходу взагалі немає прецеденту». Я наголосив на тому, що на сьогодні Верховний Суд України усунено від вирішення проблеми розмежування юрисдикцій, і це потрібно виправляти на законодавчому рівні. Мною також констатовано, що «останнім часом відбувся перекіс у сторону посилення відповідальності суддів. Зараз норми Закону «Про Вищу раду юстиції» щодо відповідальності суддів &
