25 лет Независимости: радость или печаль?

 

Закінчив опівночі черговий аналітичний звіт щодо того, з чим Україна підходить до свого 25річчя, і сам задумався – а що я маю відчувати в цей день?

Радість від того, що справа, за яку я почав боротися у 17річному віці у далекому 1989 році, перемогла?

Чи сором від того, що за 25 років ця держава посіла «почесне» місце найбіднішої країни Європи?

Радість від того, що ідеї, які я пропагував у часи панування КПРС/КДБ попри їх спротив сьогодні стали національною ідеологією?

Чи сором від того, що сьогодні ці ідеї пропагують ті, хто тоді були комсомольськими лідерами, хто однаково дерибанили що радянську, що незалежну Україну? А ті, з ким в радянські часи по селах агітували за незалежну Україну, всі вони зараз в еміграції чи підробляють на життя таксистами…

Радість від того, що євроінтеграція, за яку я боровся ще у далекому 1997 році як за засіб здійснення реформ і націотворчу ідея для України, сьогодні стала державною ідеологією?

Чи сором за те, що євроінтеграція перетворилась у науковий комунізм, де слова і справи живуть у паралельних світах, які рідко коли перетинаються, угода про асоціацію закриває, а не відкриває для нас шлях в ЄС, а наша країна за 20 років так і не змогла себе реформувати і в очах європейців сьогодні виглядає як жебрак/корупціонер/ брехун?

Радість від того, що гасло «Слава Україні», які ми, зелені студенти, у кінці 1980 вимовляли як прояв героїзму, сьогодні стало повсякденним вітанням?

Чи сором від того, що його сьогодні найголосніше кричать корупціонери, російські агенти або ті, хто завжди в цій країні при владі - чи то влада у Кучми/Ющенка/Януковича/Порошенка, чи то у За Єду/НСНУ/ПР/НФ/БПП?

Радість від дійсно змужнілої армії, яка сьогодні пройдеться по Хрещатику? Чи сором, що не вдалося зберегти країну від війни, воєнного конфлікту, агресії, анексії…?

Радість від того, що відбулась національна самоідентифікація? Чи сором за те, що вона таки відбулась не як рух ЗА щось, а як рух ПРОТИ когось?

Радість від того, що маємо власну політичну еліту, яка сформувала партії, вивчила англійську, зустрічається з Байденом і Туском…? Чи сором від того, що політика стала в Україні найкращим бізнесом, депутатами стали злодії, для яких мандат чи посада стали найкращим способом безпечно грабувати країну?

Радість за те, що наші діти сьогодні не уявляють собі іншої Батьківщини, ніж Україна? Чи сором за ганебну пенсію батьків і їхні зітхання, що за комуністів/Кучми/Януковича було краще, за пенсію можна було хоч прожити, а зараз хіба лише на картоплю і вистачає…? І за те, що для наших дітей лише навчання/робота/життя за кордоном є престижним, а Україна - це так собі, вибір тих, хто не може нічого кращого…

Радість від того, що маємо власну дипломатичну службу і майже 120 дипустанов? Чи сором за зарплату директора департаменту в 300 доларів, деградацію рівня вітчизняної дипслужби до контрабанди цигарок і продовження її маргіналізації нездатністю хоч якось чітко пояснити національні пріоритети і шляхи вирішення головних зовнішньополітичних проблем?
Радість від того, що зміг вивчити декілька мов, отримати необхідну кількість знайомств і жити не жебракуючи? Чи сором від того, що жити не жебракуючи в 25річній Україні можна лише, якщо маєш контракт в доларах чи євро?

Радість від того, що створив власний бізнес, структуру, яка оплачує зарплату декільком десяткам людей і робить суспільно важливі справи? Чи сором від того, що навіть за 15 мінімальних зарплат чи дві зарплати директора департаменту міністерства в Києві важко знайти нормального водія?

Радість, що побудував дім, виростив чотирьох синів і посадив 12 дерев? Чи сором від того, що кожного дня прокидаєшся у повній невизначеності, нерозумінні того, де ми і куди наша країна рухається? З запитаннями, на які так і ні у кого немає відповідей – що буде завтра, як врегулювати цей конфлікт на сході без крові, але із збереженою гідністю, повернути мир/Крим/територіальну цілісність країни… З запитанням без відповіді - як далі жити країні і кожному з нас?

Не знаю. От чесно – не знаю, чого має бути сьогодні більше – радості чи сорому. Як написав колись класик «переплелись як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги, два кольори мої, два кольори…». Якраз мотив до Дня незалежності. Не ура-патріотично, але принаймні чесно. Зі святом, друзі!