Україна-Китай: перед новим стартом

Українсько-китайські відносини на даний момент проходять через найнижчу точку свого розвитку, у порівнянні з попередніми роками. Бурхливий сплеск у 2011\2012 роках в подальшому значно сповільнився. Як через об’єктивні, так й суб’єктивні причини. У свою чергу, тривале уповільнення розвитку згодом навіть призвело навіть до певного відкату у певних сферах, у порівнянні з минулими періодами.

Звісно, так довго тривати не може. Потрібні нарешті реальні зрушення.

З одного боку, нинішній відкат є дуже відчутним та критичним як для відносин стратегічного значення (а українсько-китайські відносини саме такими стратегічними й є для України). З іншого боку, відштовхнувшись від дна, тепер нарешті повинно спостерігатись й певне зростання.

Іншими словами, потрібна активізація українсько-китайських відносин з тим, щоб їх вивести на якісно новий рівень.

Що можна сказати про українсько-китайські відносини на даний момент?

Перше. Політичний діалог між Києвом та Пекіном на вищому рівні практично відсутній. За попередні два-три роки не відбулося жодного візиту. Хіба що, вирізняються дві окремі, доволі скромні зустрічі. У січні 2015 року президент Петро Порошенко зустрівся з прем’єром Держради КНР Лі Кецяном (під час міжнародного економічного форуму в Давосі). У квітні 2016 року український президент зустрівся з головою КНР Сі Цзіньпінем (під час Глобального ядерного саміту у Вашингтоні).

Для порівняння: за цей же період Україна обмінялася візитами на вищому рівні з Японією. У червні 2015 року до Києва приїжджав японський прем’єр Сіндзо Абе. У квітні 2016 року офіційний візит до Токіо здійснив президент Петро Порошенко.

Український президент завітав також й до інших країн азійського регіону. Навіть побував там, куди за роки української незалежності не приїжджав жоден український президент. Наприклад, слід зазначити про візити до Австралії (грудень 2014 року) та Індонезії (серпень 2016 року). Було також здійснено візит до Малайзії (серпень 2016 року).

Правда, це тільки візити президента. На інших, більш нижчих, рівнях влади відносини з країнами азійського регіону не підтримуються. Тривалий час ключові азійські посольства взагалі знаходилися без українських послів.

Загалом, України у Азійсько-Тихоокеанському регіоні на даний момент немає. Вже здійснені візити до азійських країн є вибірковими, не вкладаються у якусь систему та взагалі комплексної стратегії розвитку відносин України з АТР немає.

Україна продовжує стояти обабіч від бурхливого різноманітного життя країн Азії. Зокрема, поза увагою офіційного Києва примудрилися опинитися навіть ключові саміти регіону, численні виставки та ярмарки. Як-от економічний саміт Боао (тобто азійський міні-Давос у Китаї), безпековий саміт «Діалоги Шангрі Ла» (Сингапур), саміт АТЕС (найголовніший саміт Азійсько-Тихоокеанського регіону). Поза увагою також співробітництво з АСЕАН (с 1 січня поточного року Азійське економічне співтовариство), новостворена та перспективна багатонаціональна зона вільної торгівлі Trans-Pacific Partnership (ТРР) та навіть перспективний китайсько-європейський формат «16+1» (по співробітництво з країнами Центральної та Східної Європи).

Отже, наразі можна говорити про проблеми співробітництва України не лише з Китаєм, але й про відсутність комплексної стратегії з країнами Азії взагалі. До того ж, слід розрізняти між собою різні, хоча й пов’язані один з одним регіони (Південно-Східну Азію від Північно-Східної Азії, Східну Азію від Азійсько-Тихоокеанського регіону взагалі, Південну Азію від Центральної Азії тощо).

Це дуже невиправданий прорахунок української зовнішньої політики. Адже дуже помилково було б досі обмежувати вітчизняну зовнішню політику одним лише європейським напрямком.

Україна також має багато інтересів на азійському Сході.

Друге. Тривалий простій на політичному рівні слід також доповнити й загальмуванням економічного співробітництва.

Міжурядова українсько-китайська комісія не може зібратися на своє чергове засідання вже три роки поспіль.

Хоча це має бути лише третє засідання. А попереднє (тобто друге) засідання було проведено ще у далекому жовтні 2013 року, тобто не тільки у дореволюційний, але й у довоєнний час.

Проте, й це тільки півбіди.

Проблема не лише у тому, що для більш продуктивного розвитку двосторонніх відносин урядовці обох країн повинні зустрічатись значно частіше.

Є й ряд інших, більш практичних питань. Наприклад, чи готові на даний момент сторони до проведення чергового засідання? Як відомо, є конкретний План двостороннього співробітництва? Які заходи з окреслених в означеному Плані вже виконані на даний момент?

Третє. Тривалий простій у відносинах не міг не вплинути на економічні показники. Зокрема, на двосторонній товарообіг та інвестиції, обсяги котрих закономірно знизилися.

За 2015 рік товарообіг між Україною та Китаєм ледь перевищив $6 млрд. За січень-вересень поточного року до вказаного показника ще доплюсуємо +0,8% (показник поточного приросту).

Правда, китайська статистика чомусь показує понад $7 млрд. товарообігу. Окреме питання: чим обумовлена різниця між обома статистичними даними (якщо в Україні за минулі роки дійсно, зроблені реформи на митниці, як про це декларується на офіційному рівні)?

У будь-якому разі, це жодним чином не змінює той шалений обвал у двосторонній торгівлі, котрий відбувся у порівнянні з довоєнними роками, коли товарообіг перетинав $10 млрд. До того ж, вперше за усі роки української незалежності.

У будь-якому разі, частка Україна у загальному обсягу торгівлі Китаю досі дуже незначна та становить лише 0,18%.

У будь-якому, потенціал українсько-китайської торгівлі значно ширший. Наприклад, якщо взяти до уваги $150 млрд. – загальний обсяг китайської зовнішньої торгівлі (2015). Зокрема, якщо враховувати факт динамічного зростання сукупного обсягу торгівлі Китаю з країнами Центральної та Східної Європи, котрий вже можна спів ставити з обсягом китайсько-російської торгівлі (котрий у свою чергу, не лише уповільнився, але й дещо знизились).

Обсяг китайських інвестицій в українську економіку також на рівні символічних $7 млн. Huawei, ZTE, Lenovo та декілька інших китайських інвесторів, котрі вже повірили в українську економіку. Звісно, це дуже й дуже скромно. Тим більш, у порівнянні з $100 млрд. інвестицій, вкладених Китаєм загалом по різних країнах світу.

У будь-якому разі, навіть зазначених скромних показників могло б не бути, якби не Китай, котрий постійно підживлює та надає все нових й нових імпульсів двосторонньому співробітництву. У той час як самостійних ініціатив з боку Києва досі не спостерігається.

Можна навіть сказати, що українсько-китайське співробітництво на даний момент тримається, здебільшого, на одному Китаї. Це у свою чергу, є чітким свідченням: Пекін дуже реально зацікавлений у розвитку дружніх відносин з Києвом, розуміє їх велике стратегічне значення та перспективу.

Четверте. Усі найголовніші ініціативи у двосторонніх відносинах, котрі можна назвати віховими, етапними, висувалися виключно Китаєм, котрий впевнено тримає ініціативу у двосторонніх відносинах.

Так, Китай офіційно запропонував Україні приєднатися до шовкової стратегії «Один пояс – один шлях». Це було ще у 2012 році.

Зараз Китай офіційно запропонував Києву здійснити наступний крок – створити двосторонню зону вільної торгівлі.

Китай постійно підкреслює свою повагу не тільки повагу до суверенітету та територіальної цілісності, але й до європейського розвитку України.

Залишаються тільки питання, чому з боку Києва досі немає власних ініціатив розвитку двосторонніх відносин?

..Втім, у будь-якому разі, було б все ж таки помилково розмальовувати українсько-китайські відносини тільки у чорних тонах. Декілька слів слід сказати й про позитивне.

По-перше, відсутність жодних скандалів у двосторонніх відносинах. Не дивлячись на тривалий простій, а також ряд фактів потужної корупції представниками минулої влади, через які було зірвано ряд важливих інвестпроектів («Повітряний експрес», газифікація вугілля тощо). Це у свою чергу, однозначно свідчить про рівень високої довіри, котра все ще зберігається між Пекіном та Києвом. Китайська сторона з розумінням ставиться до поточних проблем, з якими стикається Україна, знаходячись в умовах збройної агресії. Пекін з самого початку збройного конфлікту чітко висловився на підтримку суверенітету та територіальної цілісності України та постійно надає різну допомогу.

По-друге, Україна офіційно приєдналася до китайської стратегічної ініціативи «Один пояс – один шлях» та зробила ряд важливих кроків у напрямку Нового Шовкового шляху.

Китай цей український рух помітив, оцінив та всіляко підтримує.

Перший український шовковий форум, котрий недавно відбувся у Києві, було підтримано з боку Китаю. Що у свою чергу, свідчить про зміцнення взаємної довіри між Києвом та Пекіном.

По-третє, активно розвивається діалог у сфері культури. З одного боку, в Пекіні відкрито музей Тараса Шевченко, переведено «Кобзар» на китайську мову. З іншого боку, почастішали й в Україні численні виставки китайських художників, а також інших митців.

Слід також зазначити про активізацію українсько-китайського діалогу на експертному рівні. Українські та китайські експерти часто зустрічаються між собою, спілкуються та обмінюються думками під час різних конференцій, нарад, форумів. Часті експертні зустрічі показують взаємне прагнення знайти єдиний шлях вирішення проблем, котрі існують. Експертні дискусії, у свою чергу, сприяють пошуку найоптимальніших компромісів, подоланню існуючих розбіжностей, зміцненню двостороннього діалогу та напрацюванням подальшої стратегії відносин. Експертний рівень дуже важливий етап перед підвищенням двосторонніх відносин на політичному рівні. Можна не сумніватись, що часом нинішні експертні робочі напрацювання будуть матеріалізовані на політичному рівні у конкретних міждержавних домовленостях.

…Дно в українсько-китайських відносинах вже подолано. Надалі буде здійснюватись поступальний розвиток.