Україна - аспірант НАТО: рутина чи перемога?
Відновлення статусу країни- аспіранта НАТО, який вона втратила за Януковича у 2010 році було давно очікуваним рішенням. Проте для багатьох експертів та оглядачів воно стало доволі несподіваним, щоб не сказати «як грім серед ясного неба». Російські ж ЗМІ сприйняли його жорстко в штики, розцінюючи ледь не як вселенську зраду з боку колективного Заходу напередодні 18 березня, коли заплановано перезатвердження нового старого Президента Росії Владіміра Путіна.
А що ж насправді відбулося? Чому саме зараз відновлено справедливість і що означає це рішення для України, тієї ж Росії і для Європи загалом?
По-перше, ніяка це не сенсація, як дехто в нас вважає. Такий статус ми вже мали, і втратили його виключно через власну непослідовність у зовнішній політиці, адже обрали собі в президенти «послідовного» Януковича, що відмовився від євроатлантичної інтеграції і проголосив Україну позаблоковою державою, хоча що то означало на практиці та/або de jure досі не може пояснити ніхто з тих, хто був причетний до тієї історії.
По-друге, сам статус аспіранта як такий не несе якихось кардинальних змін у відносинах з НАТО. Хіба річні національні програми стануть дещо амбітнішими. Але ступінь цієї амбітності залежить виключно від наших власних амбіцій (вибачте за масло масляне).
По-третє, повернувши Україну до кола аспірантів, НАТО наочно підтвердило, що не збирається сприймати всерйоз будь-яких погроз з боку Москви. Не можна виключати й того, що рішення було прийнято саме зараз, як відповідь на мілітаристсько-фантастичне Послання господаря Кремля до Федеральних Зборів, проголошене з ейфорією у безпрецедентно пафосній обстановці під аплодисменти російського бомонду, які прозвучали понад 80 разів
По-четверте, для України статус аспіранта - це заохочення. Відтепер скептикам і критикам євроатлантичного курсу нашої держави, як доморощеним, так і іноземним, буде доволі складно переконувати українців у тому, що мол «Україна НАТО не надо». Ні, Україна потрібна НАТО, і чим далі, тим усвідомлення цього факту в більшості столиць Альянсу міцніє (тези яструбів Орбана виносим за дужки, адже раціо там мінімум, одні емрції, і то відірвані від реалій.
І останнє. Хай статус аспіранта є не новим для України. Хай він не внесе кардинальних змін в політику НАТО щодо України. Проте це невеличкий, можливо навіть дрібний, але крок у вірному напрямку. Відтепер в України в рази більше шансів переконати лідерів країн-членів Альянсу в необхідності надання Плану дій щодо членства (ПДЧ), якщо не на найближчому Брюссельському саміті, до якого часу обмаль, то принаймні на наступному, який відбудеться у 2020 році. А там вже й до статусу країни кандидата і до самого членства не далеко.