Війна за Нагорний Карабах - уроки для України

 

Широкомасштабні військові дії за участю бронетехніки, артилерії та авіації в Нагорному Карабаху є безпрецедентними, принаймні з моменту укладення 26 років тому угоди між Вірменією та Азербайджаном, яка поклала край кровопролитній війні, в результаті якої загинуло понад 25 тис людей.

 

Проте нинішнє загострення має свої особливості. 

 

Перша. Конфлікт, зокрема нинішня фаза загострення, набуває явно виражених обрисів релігійної війни. 

 

Мусульманські Туреччина, Пакистан і Афганістан висловили свою безумовну підтримку Азербайджану. При цьому виключати їхнє втягування у конфлікт на боці Азербайджану в тій чи іншій формі не можна, воно фактично вже стало неминучим. 

 

Натомість православна Росія буде підтримувати Вірменію, перед якою має союзницькі зобов’язання в рамках ОДКБ. Анонсована зустріч Путіна з Ердоганом - це перше підтвердження того, що Москва не залишить Вірменію на одинці з мусульманською коаліцією, яка формується навколо Баку. Водночас, дипломатичний тиск на Азербайджан і Туреччину слід очікувати з боку європейців, у першу чергу від Франції, в якій традиційно сильні позиції вірменської діаспори, та США.

 

Друга. Рівень ненависті азербайджанців до вірменів і vice versa унеможливлюють швидке припинення вогню і примирення сторін. 

 

Воєнний стан і мобілізація, оголошені в обох ворогуючих державах, свідчать про наміри їхнього керівництва йти до переможного кінця. Проте перемоги, з огляду на те, які мілітаризовані країни їх підтримують, отримати жодній зі сторін не вдасться. Програють обидві. Адже війна нічого доброго, окрім величезних втрат, в тому числі серед цивільного населення, і зруйнованої інфраструктури, не принесе нікому.

 

І ще одне. Третя світова війна наразі близька, як ніколи раніше.

 

Якщо «телефонна» дипломатія у виконанні представників ключових регіональних і глобальних гравців не призведе до результату у вигляді підписаної угоди про припинення вогню і відновлення status quo протягом найближчих днів, можливо тижня, конфлікт інтернаціоналізується. При цьому, окрім амбітної Туреччини, яка вже на пів кроку перебуває в самому театрі військових дій, і Росії, яка є союзником Вірменії, не можна виключати неминучого втягування на боці Азербайджану у війну й Ірану, адже там близько третини населення є етнічними азербайджанцями.

 

І це буде лише початок. Прогнозувати де розгорнуться другі/треті фронти наразі абсолютно не реально, враховуючи наявність чисельних діаспор Азербайджану і Вірменії у багатьох країнах світу, в тому числі й Україні.

 

 

Непросте питання. Як би ми не діяли, комусь це все одно не сподобається. Простіше визначити чого нам точно робити не слід, зокрема:

 

Перше. Нам точно не можна дозволити втягнути себе в конфлікт на боці однієї зі сторін, принаймні до моменту, поки він не набув обрисів світової війни, яка зачепила й Україну. Адже з обома державами в нас є своя історія відносин,  хай і дещо різнобарвна.

 

Друге. Різкі заяви не доречні. Офіційна позиція держави має бути виваженою і в цілому співпадати з тією, яку займають наші західні партнери.  

 

Третє. Пускати на самоплин ситуацію у власній країні - наражати своїх громадян на проблеми. Спецслужби на упередження мають працювати з вірменською та азербайджанською діаспорами в Україні. Допустити конфлікти між їхніми представниками на нашій території не можна в жодному випадку. 

 

І наостанок. Те, що конфлікт навколо Нагорного Карабаха налічує не одне століття, а в новітній історії він триває вже біля 32 років, - урок для України. Його треба враховувати, розробляючи плани по відновленню власної територіальної цілісності. Краще вчитися на чужих помилках, аніж робити власні.