Війна нікого не омоложує
Перестала фотографуватися… По-перше, за останні роки дуже змінилася. Не хочеться згущувати фарби, але нікого не омолоджує війна. Вона осідає на обличчі зморшками, а на тілі – набряками та зайвими кіло. Тому повсякчас, коли закидають про нові світлини та активність у мережі, аж лихоманить. Адже щоб укласти волосся, замаскувати тьмяний колір обличчя, нафарбувати очі, підкреслити вилиці, одягнути нове вбрання, яке ще слід купити, іде достобіса часу. І потім, що маю доводити? Що живу в якомусь іншому вимірі, сплю на шоколадному ліжкові з золотою ложкою в роті? Що в мене не опускаються руки, не болить горло та поперек, а в нашому краї не лунає сирена й не бубонить кулемет?
Тож, щоб вижити, шукаю в усьому позитив. Уночі збили лише один шахед, і до ранку спали спокійно. У доньки краще дихає ніс. Грали сім’єю у «вечорниці». Повторювали вірш про зайця та його змерзлі вуха. Споглядали сніг, який розбавив колір нуги. Доплітаю помаранчевий светрик (Тоня сама обрала в магазині нитки, видно, орієнтувалася на пожежну машину). Зробила новий салат: у ньому варена картопля, морква по-корейськи, варений буряк. В перший шар слід доточити жменьку родзинок, у другий – подрібнений волоський горіх, а в третій – чорнослив. Зблизить усі прошарки домашній майонез.
Отож і далі рухаюсь короткими кроками. Прокинулась – щастя. Зварила овочевий суп – вдома пахне спокоєм. Помилувалася світлинами читачки, яка вирощує іриси та півонії, склала посилку для воїнів та написала вдячного листа – ось трохи й розвиднилось. Адже життя гостріше за лезо чи японський ніж Танто. У ньому наразі тьма-тьмуща контрастів, від яких паморочиться в голові. Нещодавно натрапила на допис однієї жіночки. Вона довго філософствувала про те, про се, а під кінець розповіла, як допомагає фронту. Цитую: «Щоразу, коли задаюсь питанням як можу долучитися до спільної боротьби, чую в голові одну й ту ж пораду: придбай собі найвишуканішу сукню та випий італійської кави за себе і за того хлопця»… Додати нічого, хіба що затужити на весь голос.
Вчора вкотре говорили з дитиною про кохання. Тоня в одну душу: «Дивись. Це – я. Це – Міша. У нас спільний простір, тож ми скоро поженЕмося». Трохи згодом обдивилася себе в дзеркалі й запропонувала: «Мамо, давай разом повісимося», маючи на увазі «взвесимся». Це вона так переклала слово на українську) Під вечір заходилася робити ляльку вуду та штрикати її моїми в’язальними спицями. Відразу заходилася пояснювати, що цього робити не варто, бо можна дійсно нашкодити уявній людині. Вона щиро здивувалася: «Мамо, так це ж бункерний дід».
А поки «дід» порохнявіє, ми, як і раніше, донатимо, лікуємо, розробляємо комп’ютерні програми, плетемо вовняні светри, навчаємо дітей визначати підмет та присудок, печемо пампушки та круасани, варимо бринзу, пишемо дитячі казки. Юристи надають консультації, актори грають «Наталку Полтавку», світлярі презентують виставки. Незабаром і я сфотографуюся, бо всім та кожному, незалежно від макіяжу та сукенки, буде до лиця Перемога!
Джерело фб