Я ВИРІШИВ ЗНИЩИТИ ВСІ СВОЇ КАРТИНИ…
Сиджу в кав’ярні. Кава смачна. Вечір. Гріюсь. Дивлюсь книжку Кінно Кауко «Somnia». Раптом хтось сідає до мене за столик. Йо, старий знайомий, років двадцять не бачились. Був художником і фотографом. Поговорили про те і се, про хвороби (йому 75 років, і у нього серйозні проблеми із здоров’ям), творчість. І тут мій знайомий каже, що якось зібрався помирати, і зрозумів, він нікому не потрібен, картини теж, фотографії теж. Взяв пляшку віскаря, випив, і весь свій доробок спалив, а задно всі Нікони, Магніфакс, Хассельблади...
Зараз живе за кордоном і перезрозумів, що все ж таки комусь цікаві його твори. І тепер з телефона їх перемальовує. Я згадав, що теж щось своє знищував, тільки не вогнем, а зафарбовував чимось новим, а потім ще раз, і ще.
Погомоніли про художників, що таке творили: Мунк, Моне, Малевіч, Фройд, Пузирьков, Петрицький, Богомазов… Історія мистецтва повна знищених робіт. Частину спалили у відчаї. Частину порізали з перфекціонізму. Частину викинули через страх виглядати слабким. Жоден з цих жестів не зробив автора сильнішим. І часто цінними ставали ті роботи, що вижили випадково.
У майстернях і студіях це повторюється щодня. Після невдалої виставки. Після відмови. Після довгого мовчання. Через роки залишається не гордість за радикальний жест, а глухий сором за втрачений матеріал.
Випили ми по 50, і він пішов, кинувши мені на останок, мовляв, не жалкує. Але видно було, що жалкує.
А тут ще в мережах інтернету щось блимнуло про масову ліквідацію своїх художніх доробків.
І я вирішив над цією темою трохи поміркувати.
Знищення власних робіт досить поширена практика, і мабуть, не має нічого спільного з етикою мистецтва, якщо тільки це не акція в рамках сучарту. В іншому плані маємо акт образи. Художник створює і не отримує ніякої реакції. Світ мовчить. У відповідь художник намагається стерти сам факт розмови. Бо не витримує вакууму навколо себе.
Коли я кажу: «мої роботи нікому не потрібні», я не описую ситуацію, а тупо виношу собі вирок. Робота стає об’єктом, на яке переноситься злість, спрямована на себе. Знищення дає коротке полегшення і працює як самопокарання, замасковане під принциповість. Але я не відчував свободи в жесті «я вирішив», я відчував її в здатності існувати без підтвердження. З часом прийшло розуміння, що робота, яка «нікому не потрібна», є найчистіша форма існування: вона є без виправдання. Знищити її означає сказати: я не витримую буття без причини, я не вільна людина.
Але ж спочатку було неясне бажання припинити біль швидким рухом, позбутися страху залишитися з власною уразливістю. Хоча створення більшості робіт, процес, приносив абсолютне, неймовірне задоволення, і таке, що сам результат вже не мав значення. І я його іноді знищував новою роботою.
Коли художник каже «нікому не потрібна», він насправді говорить: мене забули, або мене не побачили, мене не підтвердили, мене чомусь не визнали зараз… Фраза звучить так, ніби художник мислить категоріями: якщо не купили → не потрібне → не має права існувати. Така собі внутрішня колонізація ринком. Або цей крик зовсім не про мистецтво, а про зустріч людини з небуттям.
Мій знайомий казав: «Я вирішив вбити всі роботи бо думав, що от-от відійду. Я не витримував думки, що вони будуть існувати без моєї любові до них».
Здається, він дуже боявся бути використаним. Його пригнічував страх, що роботи привласнять і використають, страх, що їх прочитають неправильно, страх, що вони далі житимуть без нього. Яка біль! Розумію бажання контролювати сенс навіть після смерті. Але мистецтво по справжньому починає жити саме тоді, коли виходить з-під повного контролю автора.
Відсутність реакції творці плутають з відсутністю значення. Відсутність продажу плутають з відсутністю сенсу. Мовчання плутають з порожнечею. Це логіка ринку, перенесена в майстерню. Але історія вчить, що мистецтво не підтверджується одразу. Воно не зобов’язане відповідати очікуванням. Воно часто існує як надлишок, як незрозумілий шум, як зайве. Саме зайве і стає згодом необхідним.
Твір доводить присутність. Він залишає слід. Слід означає можливість суду. Можливість неправильного прочитання. Можливість байдужості. А знищення, іноді, спроба уникнути всього цього.
Буває так, що художник хоче зникнути чисто. Без відбитків, уламків, виміту. Без свідків. Його охоплює бажання тотального контролю над власним небуттям яке тільки виглядає як свобода, але, насправді, є втечею від тривалості існування. Свобода для художника, хтось мені казав, є сенсом буття. Знищення означає відмову від свободи, бо свобода включає ризик бути нікому не потрібним. Найрадикальніший жест художника залишити своє мистецтво у світі, а в призначений долею час піти самому. Без пояснень. Без гарантій. Без останнього слова.
Знищити роботу мабуть легше, ніж залишити її жити. Легше, ніж прийняти можливість поразки. Легше, ніж визнати власну залежність від погляду інших. Жест людини, яка не витримує, що світ не підкоряється її очікуванням. Художник має право сумніватися, ненавидіти, відкладати, ховати. Знищення виглядає як капітуляція, замаскована під волю. Слабкий завжди тягне за собою попіл.
Я завжди сприймав художній твір як живу структуру: він дихає і мутує, активно вступає в резонанс з іншими свідомостями. Знищити її все одно що вбити сон, бо він був «неясний». Але сни не для ясності, скоріше для перепрошивки.
Ми всі здогадуємось, що мистецтво не зобов’язане бути потрібним. Воно не зобов’язане бути вчасним, зрозумілим чи затребуваним. Його право існувати як форма досвіду. Робота, залишена у світі, навіть у ящику, архіві, майстерні, смітнику (хтось обов’язково знайде)… залишається відкритою до майбутнього.
Джерело фб