Чому за чотири роки після Революції гідності жодну з кримінальних справ про побиття та вбивства учасників Революції Гідності 18 лютого 2014 року досі не розслідувано та не передано до судового розгляду, Що змінює закон про реінтеграцію та якою має бути стратегія постконфліктного врегулювання, а також Чи є якісь позитиви від чергової судової реформи. Про все це в інтерв’ю «Политическим Известиям в Украине» розказав адвокат Олександр МУСІЄНКО, голова правління Центру військово-правових досліджень.
-Кримінальні справи про побиття та вбивства учасників Революції Гідності 18 лютого 2014 року у Генпрокуратурі названо як «справи честі». Проте, пройшло вже чотири роки, але «справи честі» до сих пір навіть не розслідувані. Що це: а) прорахунки нової демократичної влади (котрій не вдається налагодити ефективне розслідування); б) спритність злочинців та попередньої «бандитської влади» (котрій вдалося не тільки втекти, але й приховати сліди); в) проблеми у процесуальному законодавстві (через які розгляд справи може навмисно затягуватись); г) відсутність інтересу, мотивації нової влади до розслідування; д) непрофесійність прокурорів та слідчих…Може, є ще якісь причини, котрі заважають нарешті розслідувати справу?
- По-перше, щодо «справи честі»….Можу з цього приводу відразу привести такий приклад. Як адвокат, представник потерпілих, по трьох провадженнях по «справам про розстріли на Майдані», я щонайменше двічі офіційно, письмово звертався до Генпрокурора Юрія Луценко лише тільки з проханням про особистий прийом потерпілих та виконав свій посадовий обов’язок. Ми зверталися публічно, через ЗМІ, фейсбук….Лише тільки напередодні четвертої річниці вбивств на Майдані Генпрокурор все ж зустрівся з Родинами Героїв Небесної сотні.
Це зараз до того, чи є насправді інтерес влади до розслідуванню «справ про розстріли на Майдані».
18-20 лютого пройшла четверта скорботна річниця трагічних подій на Майдані, про це активно нагадали ЗМІ, але взагалі-то, як правило, весь «галас» відбувається хіба що, до річниці. Це все також, якщо казати про «справу честі».
По-друге, у чому я вбачаю нефаховість та непрофесійність Генпрокуратури. Наприклад, у тому, що багато проваджень по справі, які можна було б об’єднати, так й не було об’єднано. Дійшло до того, що відкрито окремі кримінальні провадження по кожному спецназу «беркутівців», котрі брали участь у розстрілах людей на Майдані. Справ багато, час вчинення злочину, об’єктивна сторона, потерпілі особи – усе співпадає…Чому б не об’єднати ці окремі провадження в одну справу?
Проте, на практиці прокуратура порозбивала багато окремих проваджень, котрі зараз розглядають ледь не усі суди міста Києва. Звісно, й потерпіли особи також ходять по усім цим різним провадженням, кожний раз даючи одні й ті ж покази.
Є у всьому цьому ще й така важлива процесуальна проблема. Звісно, по кожній окремій справі у матеріалах – копії. Хоча за нормами Кримінально-процесуального кодексу (КПК), в суді мають досліджуватися виключно оригінальні докази. Тобто нинішня ситуація може призвести до того, що «справи про розстріли на Майдані» можуть розвалитися навіть через процесуальні фактори.
Чому усе так виходить? Певною мірою, через те, що прокурорам вигідніше, щоб справи об’єднувалися не раніше, ніж на стадії судового розгляду, але не при досудовому розслідуванні. Іншими словами, таким нехитрим шляхом відбувається банальне накручування статистичних показників. Коли кажуть наприклад, про 100 справ Майдану. У той час в реальності таких справ мало б бути 10.
По-третє, втім є й об’єктивні складнощі. Зокрема, дуже багато потерпілих. Понад 100 родин. Звісно, допити кожного з них потребують багато часу та не одне судове засідання. У той же час, через те, що у нас тільки розпочато судову реформу та взагалі проводиться перезавантаження судової системи, суди зараз перевантажені, дуже не вистачає суддів. Це на практиці призводить до того, що перерви між судовими засіданнями можуть тривати по декілька місяців. Зрозуміло, через це й розгляд справи затягується. Ось наприклад, по одній з моїх справ (справа командира харківського «беркуту» Лукаша) вже рік як справа передана до суду і 10 січня тільки відбулося перше підготовче засідання.
Таким чином, в реальності розслідування «справ про розстріли на Майдані» «справою честі» так й не стало. Скоріш навпаки, складається враження, що справу намагаються спустити на гальмах.
- Навіщо це новій владі, котра мала б бути найбільш зацікавлена у проведенні швидкого розслідування? Тим більш, що по справі підозрюваними є представники минулого «злочинного режиму».
- Так, «злочинний режим». Правда, усім ключовим дійовим особам дали благополучно втекти за кордон.
- Раз представники «злочинного режиму» втекли, хоча б заочні вироки мали б бути винесені…
- Так, як приклад, хоча б заочні вироки.
- Правда, невідомо коли…
- Невідомо коли.
Якщо хоча б через рік буде вирок по одному з фігурантів – вбачатиму за щастя…Через рік!
А насправді потрібно ще 2-3 роки, коли ми нарешті побачимо вирок хоча б по якомусь з командирів підрозділів беркуту.
Це вже не кажучи про головних фігурантів: «заочне засудження» Януковича, Захарченко, котрі повтікали до Росії…Зараз тільки мова про вироки щодо полковників, підполковників!
На даний момент бачу одне, що поступово втрачається інтерес суспільства до справи. Люди, зокрема потерпілі, вже самі набагато менше приходять на судові засідання. Хоча пам’ятаю, як чотири роки тому на початку розгляду справ судові зали були забиті. Було багато людей, журналістів. Зараз хіба якась одна телекамера, то буде добре. Тобто поступово починається зневіра. Зневіра до влади. Це загрозливо.
-Дивує ще одне: з самого початку для розслідування «справи про розстріли на Майдані» в структурі Генпрокуратури було створено окремий підрозділ, де зібрали найкращих слідчих, прокурорів…
- Так, цей департамент ГПУ досі працює
- Кажуть, там зібралася найкраща слідча група на чолі з Горбатюком
- Так, єдиний прокурор з усієї України.
- Може, проблема у тому, що протягом розслідування періодично змінювався склад слідчої групи…
- Але ж, згідно з законодавством, процесуальне керівництво здійснюють прокурори! Найкращі прокурори з усієї України, котрих відряджено до Генпрокуратури.
Звісно, Горбатюк може багато розповісти про роботу очолюваного ним департаменту. Але є й реальність.
Можна наприклад, зараз пригадати одне з засідань тимчасової депутатської комісії ВР «по гарячим слідам», котру очолював Москаль (ще будучи народним депутатом у 2014 році). Це засідання транслювалося в режимі онлайн. Під час засідання здійснювався допит представників «Альфи».
Москаль задав питання: «У вас зброю на експертизу брали»?
Відповідь: «Ні».
Зазначу, це був квітень 2014 року.
Можна що завгодно казати, якби це був кінець лютого (коли наказам нової влади могли не підкорятися). Або навіть про менш буремний березень.
Але який сенс проводити балістичну експертизу по зброї у квітні?
Як взагалі можна усю цю зброю брати на експертизу та казати, що вона може бути доказом у якомусь провадженні?
Тобто від самого початку час при розслідуванні було втрачено.
Або візьмемо ще приклад: конкретний час, коли слідча група почала провадження на місці розстрілу, на Інститутській. Чи дійсно, саме по гарячих слідах?
- Правоохоронні органи часто дорікають на окремі норми діючого Кримінально-процесуального кодексу, прийнятого у 2012 році…Чи були у вас як у адвоката складнощі з правозастосуванням норм цього кодексу?
- Звісно, складнощі виникають. Тим більш, що у нас у кримінальному процесі немає реальної змагальності сторін. Хоча десь воно офіційно задекларовано, але реально відсутня. Чому так?
Ось візьмемо конкретний приклад: у слідчого є вибір 3 дні на те, щоб задовільнити клопотання та допитати свідка, котрого пропонує адвокат. Або в іншому разі, просто відмовити. Втім, на практиці слідчий може й відразу сказати, що особа нібито взагалі не становить інтерес.
Звісно, клопотання слідчого можна оскаржити, але на все це потрібен час.
- Щось змінилося після набуття чинності недавніх процесуальних змін?
- Звісно, є сподівання, що щось зміниться. Але поки з цього приводу рано говорити. Ще не напрацьована відповідна практика.
Розумієте, у нас багато приймається правильних законів, але ми бачимо, що на практиці їх або ігнорують, або нівелюють.
- Одні з правок, внесених до КПК, жорстко скоротили термін досудового розслідування до двох місяців…
- Тут є така площина. По-перше, не може розслідування тривати безкінечно. Тобто це має бути стимул для слідства, щоб працювати ефективніше, у стислі строки збирати належні докази, передавати справу до суду.
Не може тривати розслідування роками. Тим більш, коли весь цей час під арештом в СІЗО сидять підозрювані люди в очікуванні вироків.
Кажучи про проблеми, з котрими часто доводиться стикатись по кримінальним справам, скажу й про проблеми, коли фактично не працює закон про захист осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві.
-В Україні діє такий закон?
- Так, ще з 1993 року…
- І по цьому закону кожен особливо цінний свідок має достатньо гарантій захисту?
- Достатньо.
І коли окремі народні депутаті кажуть, що нібито потрібна «нова програма про захист свідків»…Це просто свідчить, що такі народні депутати просто не знають навіть діюче законодавство.
- Напевне, важко проводити якісне розслідування та забезпечувати захист осіб по кримінальних справах, коли самі керівники усіх силових відомств дуже активно піаряться у соцмережах. Й по справах, й про плани…
- А потім дивуються, куди зникає таємниця слідства.
- Проте, раз уж 2-місячний строк досудового слідства встановлено жорстко…Може, тепер й «справи Майдану» швидше розслідують?
- Стосовно досудового слідства – так. Але починаючи з судового розгляду…
Як я тільки наводив приклад по конкретній справі, цілий рік справу не могли навіть призначити до судового розгляду. А як почне затягуватись, коли справу почнуть розглядати по суті?...
- Отже, поки «справи про розстріли на Майдані» знову затягуються, давайте тепер поговоримо про закон по реінтеграції, прийняття котрого також довго затягувалося, але нарешті, було прийнято…Цей закон буде сприяти миру та реінтеграції?
- Я взагалі вважаю, що з прийняттям цього закону вийшла якась нісенитниця.
Для того, щоб заявити, що Україна може посилатися на ст.51 Статуту ООН про право на самооборону від зовнішньої збройної агресії – невже для цього потрібно було приймати окремий закон?
Насамперед, для цього є Статут ООН. Та відповідна міжнародно-правова процедура, дотримуючись якої Верховній Раді достатньо було звернутися з окремою заявою, в котрій й заявити про агресію Росії.
Ось візьмемо в приклад Туреччину, котра ввела війська до Сирії. Підкреслю, на правовій підставі реалізації свого права на самооборону. Тобто усе зроблено чітко у правовий, легітимний спосіб.
Та й взагалі хіба може один окремо взятий закон України підмінити собою усю систему міжнародного права, котра розвивається тривалий час? Хіба можна в одному законі переписати усі Женевські та Гаазькі конвенції?
Проте, складається враження, що народні депутати не лише міжнародного законодавства, але й навіть українського законодавства не знають.
Коли кажуть, що з прийняттям закону про реінтеграцію нарешті, РФ офіційно визнано агресором, то забувають щонайменше дві постанови ВР, котрі були прийняті у попередні роки. Кожна з цих постанов ВР прямо зазначає: РФ – агресор.
Перша постанова ВР, нагадаю, йшла формально як заклик до ООН та міжнародних організацій щодо допомоги Україні по протидії російській агресії. Друга постанова ВР, котра була прийнята у січні 2015-го, чітко зазначила: Росія – агресор, а території ОРДЛО – «тимчасово окуповані території».
Зазначу, постанова ВР за своєю юридичною силою є нормативно-правовим актом, котрий обов’язковий до виконання усіма органами влади по всій території України та який не можна ігнорувати.
До того ж, перед тим, як приймати закон, потрібна була б розроблена конкретна стратегія деоккупації Донбасу. Зокрема, як ми маємо завершити війну, на які компроміси готові піти, а також яким ми вбачаємо мир та що саме вважаємо за перемогу.
Звісно, влада буде будь-які кроки вважати переможними. Або принаймні, показувати як переможні. Але…
Якщо ми чуємо від усього керівництва, що альтернативи «мінському формату» немає. Отже, висновок: маємо виконувати Мінськ.
Проте, якщо ми виконуємо Мінськ, то для чого потрібно ухвалювати будь-які додаткові закони?
Іншими словами, за такою тактикою ми повинні рухатися мінським процесом.
Але дивимось далі.
Тематика створення миротворчої місії на Донбасі…Хоча я вважаю, що ми у цьому плані вже також уступаємо Росії.
На мій погляд, діючому президенту не слід було ходити по усіх ефірах та розказувати, що він планує ввести миротворців. Передусім, слід було діяти. Тобто їхати до Генасамблеї ООН, тобто у вересні 2017-го, де чітко та голосно заявити з високої трибуни, запропонувавши міжнародній спільноті конкретний проект по створенню миротворчої місії на Донбасі.
Але цього своєчасно не було зроблено.
І зараз вже Волкер, інші іноземні дипломати неодноразово натякають: не кажіть про український проект резолюції по миротворчій місії. Нехай буде хоча б російська резолюція, в яку потім можна було б внести правки.
Іншими словами, в питанні створення миротворчої місії ми опинилися в ролі наздоганяючого.
- Хоча формально створення миротворчої місії було ініційовано Україною. Ще у 2015 році. Правда, на рівні офіційних заяв…
- Цілком вірно. Спочатку було сказано про миротворчу місію ООН, а потім основну увагу чомусь було перемикнено до «поліцейської місії» ОБСЄ.
- Хоча у ОБСЄ взагалі немає «поліцейської місії»…
- З 2016 року, коли Австрія розпочала головування в ОБСЄ та Себастьян Курц (на той момент глава МЗС) разом з Клімкіним з’їздили на лінію розмежування на Донбасі. Тоді було сказано про «поліцейську місію». Але…
По-перше, ніхто в Європі не дав би гроші на створення такої місії. По-друге, в Європі взагалі ніхто не знає, що то таке «поліцейська місія». По-третє, не зрозуміло також й щодо гарантій роботи місії.
Взагалі, тема «поліцейської місії» закономірно зійшла нанівець. Й почались розмови про «блакитні шоломи».
Правда, проекту відповідної резолюції як не було, так й досі немає.
Зараз тема тримається хіба що, на зустрічі Волкера та Суркова, котрі сформували окремий список з 29-ти пунктів. Відразу схвалили 3 пункти. Я буду дуже радий, якщо буде прийнято хоча б десять. Тим більш, що зараз треба йти на компроміси. А на компроміси йти все ж таки доведеться.
Це все до того, що ми говоримо дуже багато. Замість того, щоб спочатку чітко виписати стратегію постконфліктного врегулювання. Зокрема, з залученням представників МЗС, МінТот, юристів, міжнародників, ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій.
- З 2016 року в Україні діє Центр постконфліктного врегулювання. Як вважаєте, які основні пункти мали б бути зазначені в стратегії постконфліктного врегулювання?
- Перше, питання миротворчої місії, але в парі з тимчасовою адміністрацією.
Для того, щоб в період, поки буде діяти миротворча місія, там була встановлена хоча б якась влада, котра буде діяти спільно з миротворцями.
3-5 років, можливо 7 років.
Друге, вирішити питання амністії. Має бути окремий закон. Принципи тут загальновідомі. І не треба казати, що підпадають під амністію всі. Тому що під амністію не можуть підпасти ті, хто вчинили особливо тяжкі злочини.
Третє, перехідне правосуддя.
Четверте, вже зараз потрібно розробити й програму щодо економічного розвитку окупованих територій.
- Кажуть, закон про реінтеграцію завершив антитеррористичну операцію. Раніше антитеррористичними операціями керував штаб АТО, створений при СБУ. Зараз керівництво переходить до Оперативного штабу, котрий створюється при Генштабі Збройних Сил. Але у чому сенс усіх цих внутрисилових підпорядкувань? Чому досі так й не задіяно діючий конституційний механізм щодо створення задля протидії збройній агресії військової Ставки Верховного Головнокомандувача?
- Певною мірою, й штаб АТО, й Оперативний штаб, де колегіально зібрано усіх високопосадовців та силовиків держави – усе це створюється, щоб таким чином розмити відповідальність за проведення операції.
- Мало в усьому цьому позитиву…
- Принаймні, я бачу позитив у тому, що є Курт Волкер.
Це прагматична професійна людина, котра хоче досягнути результат. Йому не цікавий піар, інформаційний шум. Зосередився на роботі та результаті.
Хоча це все ж таки ненормально, коли доля держави, перспективи конфлікту залежать виключно від роботи переговорної двійки Волкера та Суркова.
Тим більш, що Волкер – це все ж таки американський дипломат, котрий передусім обстоює інтерес США.
У той час як потрібно працювати й українським дипломатам.
- Деякі окремі українські політики періодично заявляють про загрози ескалації. Зокрема, що РФ «зібрала біля кордону України величезні армії»…Як вважаєте, чи слід зараз чекати ескалацію?
-Якби отакі заяви робили наприклад, ще з 2002 року, коли між Україною та Росією стався напівзбройний інцидент на косі Тузла. Один з найперших інцидентів, коли відчувалася реальна збройна загроза з боку РФ.
Іншими словами, ще з 2005-2006 років РФ готувалася. Та й зараз готується до великої війни. У будь-якому разі, політика РФ як зараз, так й раніше по відношенню до України важко було назвати «дружньою, добросусідською та стратегічним партнерством».
Звісно, нинішні військові приготування РФ спрямовані на більш глобальні речі (конфлікт з Україною й так триває)…Наприклад, протистояння між РФ та США, між РФ та країнами НАТО. Десь 2-3 роки очікується таке приготування.
Що стосується ситуації з конфліктом в Україні, зараз вже наврядчи будуть суттєві зміни.
Насамперед, нам слід більш виваженіше відноситись й до політичних заяв, й до протидії російській агресії…
- Раз на фронті немає позитиву, може хоч у мирному житті…Судова реформа – це позитив?
- Так, це позитив.
- Це вже третя судова реформа за роки незалежності. Чи додалось на цей ра
- Так, зараз відбулось повернення з чотиризвенної до тризвенної судової системи. До позитиву можна й віднести створення нового Верховного Суду.
Взагалі, можна казати, що зараз зроблено крок до незалежності суддів. Хоча контроль з боку НАБУ за суддями все ж таки не завадив би.
Проте, оновлений Верховний Суд – це добре. Але на мій погляд, краще було б починати з реформування первинної судової ланки.
Слід також враховувати й поточний загрозливий стан, котрий склався в судовій системі за час реформи.
Ще відтоді як у 2012 року було заявлено про проведення судової реформи, був припинений процес призначення суддів-«п’ятирічок». Нагадаю, за діючим порядком суддя вперше призначається на 5 років, а потім – після проходження повторної атестації, безстроково. Тобто суддів-«п’ятирічок» безостроково не призначили. Але й не звільнили.
Це призвело до того, що у нас деякі суди кожен день ходять на роботу, не здійснюють судочинство, але отримують зарплату.
Це призвело до того, що в Україні з’явилися суди, де немає суддів.
В Печерському суді Києва, навколо якого багато державних установ та органів, в центрі Києва, зараз працюють тільки 4 судді. Це не нормально.
Це як наслідок, призводить до великої навантаженості на суддю. Що у свою чергу, призводить до зниження якості роботи.
Тобто як на мене, або судова реформа проводиться не з того напрямку, з котрого повинно було починати. А я впевнений треба було починати з місцевих судів.
Звісно, дуже добре, що у нас є оновлений Верховний Суд. Але куди спочатку звертаються люди?
-Зараз розпочався наступний етап судової реформи. Об’єднання судів…Це для зручності «ручного керування» судами?
-Думаю, що так.
- Монополія адвокатів на представництво громадян у судах на мій погляд, це добре. Хоча у суспільстві викликало дискусію. Є думка, що це може додатково обмежити громадянам доступ до правосуддя (вкупі з високими ставками судового збору)…
- Але й суспільству потрібно звикати, що й правосуддя – це за великим рахунком, дорого. Насамперед, це складна робота, котру повинні здійснювати професіонали.
- Яка з проблем все ще лишається, після проведення судової реформи?
- Насамперед, домінуючий обвинувальний ухил.
Зараз в Україні навіть за офіційною статистикою, понад 90% вироків є обвинувальними і нехай хтось скаже, що погано працює прокуратура.
Зазначу також проблеми, коли частими стали відкриття кримінальних проваджень проти адвокатів.
Звісно, мені хочеться вірити, що ми знаходимось на шляху до правової держави, як про це зазначається у ст. 1 Конституції України, але на даний момент усе це поки дуже недостатньо реалізовано.
Розмову вів Ігор ШЕВИРЬОВ
