Я поділяю думку тих, хто має сумніви стосовно адекватності терміна «людина з особливими потребами», вживаного щодо інвалідів.
Людина з особливими потребами — це жіночка, яка везе дитину у візку, людина з особливими потребами — це людина похилого віку, яка зовсім не обов’язково є інвалідом. Що ж до інвалідів, то на мою думку правильніше вживати вираз «люди з...», або ж «громадяни з інвалідністю». Вживане за кордоном слово disable дослівно перекладається, як «люди з обмеженими можливостями», а у нас поки не знайдене якесь одне адекватне слово, яке б означило цих людей. Проблема інвалідів полягає передовсім у пострадянських стереотипах у суспільстві, зокрема у ставленні саме до інвалідів, в обмеженні їхніх прав. Тому означення їхнього статусу має бути якомога більш чітким, аби його можна було використовувати у законодавчих актах, в інших офіційних документах для контактів цих людей з владними інституціями.
Чи не найбільшою проблемою суспільства і похідної від цього суспільства, нашої влади — є її неповноцінна у відповідних питаннях ментальність, ментальність, як б сказав, з інвалідністю. Безліч людей вважають, що обмеженість у правах і якихось можливостях людини з інвалідністю, його ізольованість від суспільства — це нормально. Він немічний, він убогий — це традиційне сприйняття інваліда. І коли ми бачимо людину з інвалідністю — успішного бізнесмена, науковця, літератора, спортсмена, який досяг вершин у своїй справі попри обмеженість у правах у нашому суспільстві, який подолав-таки цю обмеженість і зміг реалізувати свої можливості — це поки що сприймається як виняток, як велике досягнення. Бо він долає всі ті перепони, які долає будь-яка людина, що йде до своєї мети, але на додачу до всього того він долає і саму інвалідність, і соціальну ізоляцію, недоступність усього того, що є інституціями суспільства.
У житті людини з інвалідністю дуже багато залежить від її власного ставлення до поставленої мети. Багато залежить від того, як її підготували, як її виховала сім’я, оточення, друзі, колеги. Часто люди, які є насправді вихованими і культурними, поряд з людьми з інвалідністю виявляють просто чудеса. Особисто я багато чого досягнув у житті саме завдяки людям, які дивилися на мене як на звичайну людину, у якої мають бути такі ж права і можливості, як і у всіх. Зрештою, людина має пам’ятати, що інвалідність — це потенційна загроза для будь-кого. Це варто пам’ятати суспільству здорових людей. Здатність сприймати людину з обмеженими можливостями як рівну є дуже важливою і для пересічного громадянина і, особливо, для представників влади. Бо потрібні не лише пандуси в підземних переходах, наприклад, потрібно забезпечити доступ до всіх можливостей.
