Вся нинішня культура якось раптово «опопсіла», і перетворилася, як раніше казали, на масову.
Однак цей процес нерозривно пов’язаний зі зміною інформативного поля землі. Адже завдяки інтернету людина може одночасно стати і письменником, і режисером, і актором, і навіть зняти фільм у You tube. Бо сьогодні відбувається формування зовсім нової соціальної структури відносин — віртуальних. І це не може не позначитися на театрі. Театр взагалі розвивається циклічно, так само як і вся культура. Є періоди розквіту, потім занепаду. І його нинішні проблеми ускладнюються тим, що після важких 90-х у театрі не відбулася зміна поколінь. Бо покоління режисерів, яке повинно було прийти на зміну старшому, шукало заробітку в інших областях — у бізнесі, рекеті, підприємництві. Намагання вижити у складній ситуації призвело митців до того, що вони почали реалізовувати свій талант не в мистецтві, а тих сферах, де могли заробити на хліб. Тож театр утратив цілий пласт акторів, художників і постановників. А на ці проблеми наклалася конфліктна зміна пріоритетів і двомовність. Тому нинішня ситуація в Україні докорінно відрізняється від російської, де все розвивалося рутинно, і російський театр перетворився на мертве поле, яким керують зовсім старі люди. Якщо порахувати, скільки років художнім керівникам кожної трупи, то виявиться — всім близько 80 або навіть 90 — Любімов, Ширвіндт, Волчек, Захаров, Соломін, Дороніна, Табаков. Тож незабаром станеться злам, і на зміну нинішнім режисерам неодмінно прийдуть молоді люди. Цього залишилося чекати всього декілька років. А в Україні ситуація взагалі патова, бо справді живими і творчими залишилися лише кілька театрів. Із великих колективів, це в першу чергу стосується Національного театру імені Івана Франка. Театр зберігся як креативний через те, що Богдан Ступка, який його очолює, видатна особистість. Тому він сміливо запрошує на роботу різних режисерів, завдяки чому життя в театрі вирує. Чи виходить все вдало — не так вже й важливо, головне, що театр у творчому пошуку. Однак і тут постає питання — для кого в Україні існує театр? Адже поруч із державними виникає безліч напіваматорських колективів — то «Дах», то «Чорний квадрат», де працюють люди, які не отримали професійної освіти. Так розчиняється поняття високого ремесла, я вже не кажу про мистецтво. У виконавців подібних колективів виникає оманливе відчуття легкості жанру. Здається, якщо на телебаченні існує «Камеді-клаб», то він може бути і на сцені. Так масово виникають студентські і молодіжні театри. І саме вони сьогодні задовольняють смаки молодих людей, котрим цікаво бачити на сцені своїх друзів, які щось там зображують. Тож театральне керівництво замислилося, і з’ясовує, чим має відрізнятися театр від напіваматорських колективів. Адже через «вимивання» професіоналізму, сьогодні влаштовують абсолютно жахливий чехівський фестиваль у Ялті. Хіба можна було собі уявити, що твори Чехова стануть основою для цирку, балету, і навіть секс-шопу? Для ялтинського видовища беруть бренд письменника, і під його ім’ям роблять все що заманеться, аби виділитися з натовпу. І це проблема! Бо через бажання зберегти свою художність, справжній театр занурився в арт-хаус. А комерційні вистави, та ж антреприза, наче себе пережили, бо п’єси з трьома-п’ятьма акторами не приваблюють потрібну кількість публіки. Проте й комерційного серйозного театру типу бродвейських, ні в Росії, ні в Україні немає, бо тут завжди була підтримка культури державою. Але весь мистецький світ Америки й Європи живе на кошти меценатів. Чому? Там існує чудовий закон — гроші, вкладені в мистецтво, звільняються від сплати податків. В Україні подібний закон затвердили лише для кіно. Тож театр має заробляти на себе сам. Наприклад, в столиці є Театр російської драми імені Лесі Українки, який звинувачують в залученні глядачів попсовими постановками. Але це теж шлях пошуку, адже всі маємо зрозуміти, що потрібно глядачам? Утім, будь-який провінційний театр вибирає п’єси на кілька персонажів, щоб зручно було їх прокручувати в репертуарі. Тож російська драма, здобуваючи глядача, опускається до рівня провінційного театру. А між тим, маючи державну підтримку, можна було б замахнутися й на масштабніші проекти. Хоча це їхня особиста справа, адже на арт-хаус там претендувати не можуть. Але у Театрі української драми такі спроби є — та ж «Легенда про Мефистофеля», «Амаркорд» або «Шакунтала». Та цьому театрові потрібні й комерційні постановки, хоча режисерів, які уміють їх ставити, не так вже й багато. Комерційний спектакль повинен мати успіх у публіки, але митці вважають, що це не так вже й важливо. Просто нас зіпсував Станіславський, який сказав: «Якщо на виставі сидить один глядач, то потрібно самовіддано грати навіть для нього одного». Але ж на вдалій постановці не сидітиме тільки одна людина! Жан Кокто наголошував: «Здивуй мене, і я прийду у твій театр». Значить, треба чимось здивувати: або п’єсою, або режисурою, або акторською грою. А краще, коли усім цим разом. Наприклад, антрепренер Дягілєв колись здивував Європу кольоровим світлом. Він уперше використав цей спецефект у Парижі під час одного із своїх російських балетних сезонів: наказав начепити на газові ліхтарі рамки з різнокольоровими скельцями. Так на сцені панував балет, освітлений червоним, синім і зеленим кольором. Публіка була в шоці! Це було відкриття на рівні винаходу лазера!
Нині театр на перехресті між арт-хаусом і комерцією, він має зберегтися як мистецтво і бути справді публічним. І цього не потрібно соромитися, бо він саме так і виник — аби розважити людей. Скомороший театр, дель’Арте, театр Мольєра — всі вони були розраховані на те, щоб зали були наповнені глядачами. Навіть театр Шекспіра, який сьогодні все більше перетворюється на арт-хаус, створювався для залучення масової публіки. Все залежить від того, як ставити його драматургію!
Однак не треба забувати, що у нашій країні театр від початку відігравав іншу роль. Це зараз з’явилися різні клуби за інтересами, а раніше цю місію виконував театр. Піти на прем’єру завжди було престижно. Люди вбиралися як на свято — у свої найкращі шати. Глядачі йшли не лише дивитися виставу, а й показати себе. А саме цю місію на Заході виконували клуби. І навіть у найважчі 90-ті роки театр був повний. Люди були голодними, але витрачали гроші на квитки. Бо театр був місцем не для шанувальників арт-хаусу, а для вишуканої публіки. Сцена привертала величезну кількість людей, і вони не повинні були ламати голову над тим, що відбувається, а отримувати задоволення від драми та комедії, від співпереживання. Ще одна думка: театр не місце для постійного епатажу, патології і сексуальних неврозів, які нині заполонили европейську сцену. І якщо проаналізувати в цілому місце сучасного театру, то він знов опинився на роздоріжжі. Та згадуючи напис на обручці царя Соломона, знаходиш спокій: «І це минеться...»
Ігор Афанасьєв, режисер
