Перервана серія творчих вечорів Ліни Василівни у різних містах країни, навіть незавершеною, стала найпомітнішою масовою літературною акцією в Україні за останні двадцять років.
Перший прозовий роман письменниці «Записки українського самашедшого», виходу якого було присвячено цей тур, щойно побачивши світ одразу побив усі можливі рекорди за накладами та темпами продажів з-поміж виданих у сучасній Україні художніх книжок українською мовою. На жаль, читачі у Кривому Розі, студенти Острозської академії та численні шанувальники письменниці в інших містах не матимуть змоги безпосередньо поспілкуватися з нею. Шкода!
Навряд чи є сенс обговорювати зміст і тональність «критики», що її колективно змайстрували та оприлюднили якісь люди зі Львова, і яка спонукала письменницю відмовитися від зустрічі з читачами у цьому та інших містах. Цікавою є реакція на скасування творчих вечорів від представників «укрсучліту» (термін, яким з шістдесятих позначалися явища конфронтації та інтриганства в українській сучасній літературі, а подекуди і її художню якість). Замість того, щоб висловити солідарність з письменницею, практично всі літератори, хто коментував цей скандал, говорили про її поважний вік, особливості характеру, організаторські здібності видавця. І майже нічого про сам твір. Складається враження — не читали.
Реакція читачів на «Записки...» пані Ліни раптово настільки високо підняла планку вимог до тих, хто претендує на здійснення місії письменника в Україні, що цілковита більшість з них усвідомила: цей рівень є недосяжним. Ніколи. Звідси й нотки зловтіхи під маскою щирих співчуттів через зірвані зустрічі з читачами.
Позатим, це наймасштабніший твір-рефлексія на українське сьогодення. Саме на сьогодення, а не на минуле. Це роман-діагноз, опис історії хвороби. Не лише нашого суспільства, але й людства. Діагноз зовсім не безнадійний, хоча б через те, що поміж нас є та, хто його встановила. Письменниця не ставила за мету виписати ще й рецепт. Ані Україні, ані Ссвітові.
Тим часом, президент України також діагноз поставив, з притаманною йому лаконічністю та точністю. Якщо його попередникові Віктору Ющенку знадобився мало не рік аби тривіальний вислів-звертання «любі друзі», часто ним повторюваний, зрештою перетворився на іронічне узагальнене найменування членів близького оточення глави держави, то Вікторові Януковичу вдалося в одну мить запровадити новий політологічний термін, яким він позначив усіх українських крадійкуватих чиновників та політиків. Президент назвав їх шлеперами.
Журналісти з доброго дива чомусь одразу почали шукати тлумачення невідомого їм слова в інтернеті, у словниках кримінального жаргону і менше ніж за годину після наради в Адміністрації президента, де Віктор Янукович його вжив, повідомили, що воно означає злодія, який краде гроші та речі у пасажирів потягів. Але, якби борзописці спрямували свої лінгвістичні розвідки у більш академічну площину, то вони б з’ясували, що цей термін виник набагато раніше за регулярні пасажирські перевезення залізницею. Він походить з живильного середовища культури, найпотужніші центри якої формувалися колись саме в Україні. Це культура ідиш, або кляйзмерська культура. На мові ідиш «шлепер» означає людину, яка не шанує традицій та закону, не керується їхніми етичними настановами. Цей ємний термін цілком адекватно може бути узагальнено застосований до несумлінних політиків та чинуш. Коли з’являться інакші, тоді можна буде перейнятися і пошуком терміна для називання сумлінних та некорумпованих. До речі, спеціально для політиків від фемінізму: у слова шлепер є жіночий рід — шлеперка.
А бабуся нації, у зекономлений через скасування творчого туру час, обіцяли створити новий роман, написаний від імені дружини головного героя «Записок...». Може це вже буде не лише діагноз... Утім, напевне, рецепти — то не клопіт письменників. Це обов’язок політиків, але вони, як правильно сказав президент, у нас шлепери. Так отож...
