Дописувач душ людських

Мої стосунки з релігією та релігійним життям України мають суто професійний та науковий характер. До церков, синагог та мечетей я приходжу виключно як журналіст та науковець. Я з величезною повагою ставлюся до віри, як однієї з ключових потреб людського буття. І мені безмежно цікаво спілкуватися з тими, хто допомагає людям знайти відповідь на метафізичний поклик душі – зі священиками, рабинами, імамами.

 Першим панотцем, з яким я познайомилася, був батько моєї однокурсниці, греко-католицький  протопресвітер Михайло Іванцик. Всі мої спогади, пов’язані з їхньою родиною, є радісними. Але найбільше мене вразило, що перш, ніж прийти до Бога, пан Іванцик був чоботарем. Відтоді я спілкувалася з багатьма духовними лідерами, які у світському житті були музикантами, лікарями, військовими. Цього року,  у переддень Великодня, я познайомилася з ченцем Пафнутієм, в миру – Віталієм Мусієнком, випускником київського інституту журналістики. Він відмовився від кар’єри на телебаченні, але таки реалізував себе як журналіст: керує видавництвом Києво-Печерської Лаври, зокрема, двічі на місяць випускає газету «Печерський листок».  Особистість і професіонал, він розповів про журналістику, чому пішов у ченці, про свободу слова і гординю.

Я родом з Буковини - Вижницький район, Чернівецька область. Цей район відомий нашим земляком Назарієм Яремчуком. Буковина взагалі славна голосами і талантами.

До журналістики я, мабуть, йшов все життя. У школі з задоволенням писав твори і читав класику - і російську, і українську, але більше мені подобалась українська: Кобилянська, Стефаник, Коцюбинський, Франко, Леся Українка. Напевно, з того я і брав натхнення для своїх дитячих оповідань.

Мені подобалось писати про людину, про історію, людські образи. В ті часи панувала ідеологія класової боротьби – в літературі обов’язково був присутній якійсь трагізм, боротьба за кращу долю, за світле майбутнє. Це можна було відшукати в кожній долі і це було цікаво.

Після школи вирішив вступати у Київ на журналістику.  Престижна професія, великі горизонти відкривалися, але на той час, попри те, що любив писати, я не відчував сенсу життя в повному своєму обсязі. От можна писати, можна щось там заробляти, що далі? Я заходив до церкви, мені було цікаво подивитися, послухати. Тоді не розпізнавав конфесії – зайшов в костьол, в православну одну, в православні іншу. Міг постояти, поставити свічку, але не більше. Заходив до храму і на порозі зупинявся – без таїнства, без сповіді, без літургійного спілкування з Богом. Я цього не розумів, я  цьому не був навчений, нажаль.

Я працював у гарному українсько-американському проекті «Перехрестя» - про економічні реформи, виходила на УТ-1. Цікава була програма. Знову ж таки: я працював, але не бачив розвитку себе і свого життя в цій програмі. Я там робив сюжети про приватизацію та ринкові реформи. Ми їздили по Україні, шукали підприємства, які добре працюють, які приватизовані і показували людям, що питання майбутнього в економіці - справа форми власності. От ми робили таку трошки ідеологічну роботу серед населення. Хоча в мене добре виходило, але економіка ніколи мене повністю не захоплювала.

До Бога мене привела тяжка травма. Мені було 26 років. Саме в лікарні я відчув, наскільки треба в житті щось міняти, тому що трошки не туди йде моє життя. З Божою допомогою я одужав. Це якраз було перед Великоднем, і до лікарні, де я лежав, приходили проповідники-штундисти. Я не був повністю православним, але знав, що у православ’ї не співають під гітару, не танцюють і в долоні не плескають. Так я охолов до іншого, окрім православ’я.

Коли Господь відкрив мені віру, я відчув що треба повністю жити цією вірою, неможна її з кимось ділити. Після того, як я пішов до церкви, почав сповідатися, виконувати церковні настанови, постував, то мені було важко одночасно і на роботі працювати, і знайти спільну мову з деякими колегами. І я відчув, що не зможу ділити це з кимось. Хто зможе – будь ласка. Чимало є таких, хто встигають і духовне життя нормально проводити, і бути в церкві вчасно, і на сповіді. Я би цього не зміг.

На роботі я розрахувався, взяв тривалу відпустку. Не хотів на тому загострювати увагу, але люди розуміли, що я не повернуся. Я не мав квартири, речі пороздавав, борги повіддавав, хто були мені винні – простив. І пішов послушником в Китаївську пустинь, на околиці Києва.  Туди я ходив на службу останні півтора року і там мені дуже подобалось. Тихо, спокійно, усамітнено - мене це приваблювало. Спершу жив на горі біля входу до печер, там така невеличка келія є. Там ми підтримували порядок, розповідали прочанам історію монастиря. Потім я був помічником кухаря,  а згодом сам кухарив.

Журналістика -  це в першу чергу, професія спілкування, відчуття живого, а довкола мене було дуже багато живого. Живі люди, жива історія, жива служба. Я брав в цьому активну участь і не відчував, що я щось кардинально поміняв у своєму житті. Я спілкуваввся, я жив, я дихав. Вільно. Це було головне. А те, що я не писав і не видавався - ну не друкувався. Згодом знову почав писати і друкуватися.

Після того, як я став священиком, в мене з’явилося більше можливостей, я почав знімати фільми. Я любив мандрувати і брав з собою камеру . Мій перший фільм «Псалом Єрусалимський» здобув першу премію за 2005 рік на православному фестивалі «Покров». Приїздив з камерою до батьків; фільмував, коли їздив у паломництво у Румунію; робив фільми про свій монастир – що бачив, те й знімав. Нічого особливого не доводилося вигадувати.

Я вважаю себе журналістом, але в іншому характері, в іншому амплуа. Можливо, журналіст, який не стільки пише, скільки спілкується, бачить, і те, що він бачить, він намагається зафіксувати. Тим більше, зараз Господь так дав, що в мене такий послух – видавничий відділ. Ми друкуємо газету, пишемо на сайт статті, матеріали готуємо, видаємо богослужбові книги, служебники, требники – те, чим користуються православні щодня.  І тут теж доводиться використовувати свій досвід.

До мене приїздять однокурсники, друзі – за порадою, за молитвою, за благословенням.  Коли я вирішив присвятити себе Богові, батьки мене благословили. Можливо, їм це було не дуже легко, але в усякому разі так сталося. А друзі, рідні… Їм, звісно, хотілося, щоб я жив серед них і працював як вони, і жив їхнім життям. Але, дивлячись на мене, вони поважали мою позицію і нині сприймають мене таким, яким я є сьогодні.

Я абсолютно не шкодую, що обрав цей шлях. Шкодую, можливо, що раніше був трохи необачним, не прислуховувався до своєї совісті не дослухався до того, що мені говорять старші; що я був горделивим. Я і зараз, можливо, гордий, але зрозумів, що це погана риса. Треба з цим боротися. В першу чергу – я християнин, який має свою душу і намагається її спасти. І є гріхи, які нам заважають в цьому. В першу чергу, наша гордість, наше самоусвідомлення: ми собі великі в своїх очах. З цього все починається. Якщо ми тільки зробимося меншими в своїх очах, якщо ми себе змиримо, світ стає простішим, проблеми самі собою вирішуються.

Що таке свобода слова? Може бути свобода совісті, в першу чергу. Якщо людина віруюча, то вона знає, що совість  - це голос Божий всередині. І якщо вона молиться, то Господь дає їй знання, коли треба сказати, а коли треба промовчати. Тоді вона вміло користується поняттям свободи слова. Вона дуже важлива, ця свобода, але буває вкрай небезпечною, коли нею невміло користуватися. Не про все треба говорити. Не треба все в очі казати. Треба вміти сказати і вміти промовчати, не приховуючи того, що ти відчуваєш, але знайти для того найкращий спосіб  і час.

Я мрію щоб був на серці завжди мир, щоб Господь допоміг мені – і в послусі, і щось написати є задуми, і помандрувати. Але це все – у другу чергу. В першу чергу, я хочу, щоб завжди був мир. Тому що мир – це запорука присутності Божої в тобі . Якщо миру немає, якщо немає Бога в душі, то можна робити що завгодно: їхати, мандрувати, купляти, писати – воно все марно, коли немає миру в душі.