Як би мені хотілося погодитися з твердженням Артемія Лебедєва, що маркетингу не існує.
Але не можу. Хоча й головна ідея цього твердження, що, мовляв, усі комерційно успішні речі стали такими не тому, що їх хтось «прорахував», а тому що вони просто такими стали, мені чимось близька. Але хтось же вирахував-таки, що нереальну кількість шоколаду в обгортках різних відтінків червоного кольору, самих обгорток для подарунків і просто листівок аналогічних кольорів у формі серця (й не тільки) можна продати впродовж одного-єдиного дня чи кількох днів напередодні, вигадавши і добряче розкрутивши «День святого Валентина». Цікаво інше, чому так хочеться людям у цю гру грати, при тому що внутрішній цинізм цієї гри багато хто цілком чітко усвідомлює. Чому ж з таким нетерпінням багато хто чекає цього дня «сексу за листівку», як хтось пожартував у мережі, чи того ж таки «8 березня, щоб помститися за 23 лютого», як написав інший інтернет-жартівник?
Більшість батьків знають: аби виростити дитину здоровою і розумною, її доводиться де в чому обмежувати. Слово «виховувати», зрештою, походить від слова «ховати» від зайвих спокус. Утім успішним таке виховання-«виховування» буде лишень тоді, коли дитина на якомусь етапі сформує власну систему заборон і дозволів. Щоб залишившись наодинці з коробкою шоколадних цукерок не з’їсти її всю одразу, заробивши собі проблеми з травленням і докори сумління разом з батьківським наганяєм. Сьогоднішнє суспільство, яке все ще переживає пострадянський етап розвитку свідомості, видається великою дитиною, яку тримали у таких суворих заборонах і при цьому так не давали думати і щось вирішувати самій, що ні про яку власну систему цінностей не може йтися апріорі. І ось уже впродовж двадцяти років, щойно забороняти стало нікому, це саме суспільство вгачує у свій бідолашний шлунок тонну за тонною «шоколаду» у вигляді найрізноманітніших розваг, пропонованих західною цивілізацією, яка за «торжеством демократії» маскує «торжество споживацтва». Причому те, від чого на заході більш чи менш притомні і тверезі люди давно вжахнулися і відмовилися — у нас на піку популярності. Можна втішати себе, звісно тим, що західна мода на здоровий спосіб життя, наприклад, теж до нас рано чи пізно прийде. Але чи буде на той момент на наших теренах доречним слово «здоров’я» взагалі, для мене велике питання.
Однак, повернімося до так званого Дня закоханих. Він явно став однією з тих цукерок, на які з жадібністю кинулося наше суспільство, замучене заборонами. І нікого не бентежить, що, наприклад, у православному календарі 14 лютого про святого Валентина взагалі не йдеться. Натомість, безліч людей погоджуються робити вигляд, що масовий маркетинговий психоз напередодні справді величного християнського свята — Стрітення, має бодай якесь відношення до любові.
Я вже не кажу про те, що будь-хто зі святих мучеників, і священомученик Валентин Римський не виняток, щиро вжахнулися б тому, що у нас часто-густо під маркою «Дня закоханих», пов’язуваного з його іменем, просувається у масову свідомість якщо не явна розпуста, то щось, що безпосередньо з нею межує.
Звісно, з написаного вище може скластися враження, що автор цих рядків виступає за повернення тотальних табу і стану «секса у нас нет». Це зовсім не так. Одна з великих людських чеснот, які шануються, навряд чи помилюся, усіма світовими релігіями — є тверезість розуму. Ця риса завжди була властивою й тим, хто населяв українські землі в усі часи. І єдине, чого хочеться побажати представникам обох статей у час, коли «валентинівські» пристрасті вже вгамувалися, а восьме березня ще далеко — то це якраз оцієї тверезості розуму. Для того, щоб освідчитися у коханні — людина будь-якої статі має 365 днів на рік плюс раз на чотири роки 29 лютого надає для цього ще одну можливість. Для того, щоб подарувати жінці-дівчині-мамі-коханій-сестрі квіти чи подати якийсь знак уваги своєму потенційному чи реальному захисникові від життєвих негараздів — є рівно стільки ж днів. І цими можливостями потрібно якнайактивніше користуватися цілорічно, а не тоді, коли підбурюють ті, кому треба збути чергову партію лежалого шоколаду чи фуру троянд, привезених під чергове «маркетингове» свято, щоб продати за захмарною ціною. Зрозуміло, що я так само нічого поганого не хочу сказати про, наприклад, професійні свята, коли ми вітаємо залізничників чи програмістів. Але «професійне свято кохання» особисто моя свідомість сприйняти навряд чи колись зможе. Залишається сподіватися, що суспільство колись «наїсться» всіх цих «свят» і почне шукати і, я певен, знайде ті свята, які приносять у душу не похмілля, а правдиву радість, щойно згадає свій рідний, усталений впродовж багатьох віків календар.
