Відомо, що найважче жити геніям, коли вони далеко випереджають той час, у якому з’явилися на світ. Бо цей світ сприймає їх як ворогів, котрі не дають розкошувати старому, бо несуть той дух, який висвічує все не гідне людини. Франковий світлий Дух покликаний був підняти суспільство, але й був коло нього Той Інший, котрий гнітив, принижував, насилав безліч перепон, щоб підкорити й кинути в розпач та зневіру. Але геній Франка чув голос Білого Ангела:» Господь ріжними дорогами тягне людий до добра. Одних страхом, других жадобою зиску, иньших особистою амбіцією, ще иньших подразненим самолюб'єм; лиш невелика часть робить добро з чистої, високої любови до добра. Божа річ цінити, яке добро вартнійше. Моя річ — допомагати по змозі, щоб сума добра між людьми все більшала та більшала». (оповідання «Як Юра Шикманюк брів Черемош»).
ВИБІР
Найважче людині зробити правильний вибір у молоді роки, бо тоді найчастіше нею керують емоції та пристрасті. Лише у зрілому віці вона вже бачить свої помилки. І тільки дурень не міняє своїх уподобань та думок. А геній тому він і геній, що здатен визнати свої невдачі. Іван Франко зрозумів і навіть зізнався своїй колезі-письменниці, що зробив неправильний вибір під час одруження. Його дружина Ольга Хоружинська мала невиліковну психічну хворобу, яка передалась їй генетично. З кожним роком їхнього подружнього життя ця хвороба проявлялася дедалі активніше. Захворювання Ольги впливало на всіх членів сім”ї. Вона намагалася виконувати всю домашню роботу сама, хоч і була дворянського роду, але до такої праці її ніхто не готував та не навчив. Однак принципово не брала покоївку. Бралася за все сама і на свій розсуд влаштовувала різні побутові справи. Це була велика трагедія талановитої родини Франків. Сам Франко мужньо зносив усі біди: постійну відсутність належного харчування, холод, безгрошів’я тощо. Навіть тоді, коли він заробляв пристойні суми грошей, ними в родині не було кому ощадливо розпорядитися. Та попри всі ці побутові незручності, Франко був переконаний, що такий вибір, то його хрест. Якось він знесилений зажурою сказав: “Каже моя жінка, що мала багато партій до вибору, але чого та доля мене чекала, чому то іншому не припало? “
Дружина відомого мовознавця Бориса Грінченка Марія, котра привезла на навчання до Львова свою доньку Настю, побувала на запрошення Ольги Франко у їхньому домі й мала, висловлюючись сучасною мовою, стрес від побаченого. Вона стала співучасницею напруженої атмосфери цих гостин, які описала в деталях лише для того, аби для нащадків “відкрити очі”, як страждав Франко від звичайного побутового безладу й хаосу, як поступово від цього згасав. І залишається тільки дякувати Всевишньому за той геніальний спадок, який завдяки надлюдській праці за відсутності елементарних людських умов життя залишив Франко. На завершення цих відвідин Марія Грінченко написала :”Невимовно тяжке було сімейне життя Франкове. Та чи можна обвинувачувати за те його жінку? Думаю, що ні, бо вона була божевільна. Може, ліпше було б йому, якби він розійшовся з нею, зараз же, скоро побачив, що вона психічно ненормальна людина. Але він того не зробив, і ніхто не скаже через віщо?”
СІМЕЙНЕ ВОГНИЩЕ
У культурі галичан не прийнято запрошувати додому, все краще зустрітись на нейтральній території — в академічній установі, редакції або на якомусь святі-забаві. Але Іван Франко до галицьких умовностей на рахунок того, “пасує чи не пасує” так поводитись, не зважав, бо діяв так, як бажало його серце. Він був відкритий на людей і говорив та робив те, що вважав за потрібне. Тому завжди зі щирістю запрошував до себе молодь, бо особливо цікавився її світоглядом і уподобаннями. Про ці відвідини та зустрічі залишились численні спогади його сучасників, які зібрав професор, історик Михайло Гнатюк і подарував громаді цікавий збірник статей і розповідей про Івана Франка “Спогади про Івана Франка” (Львів: Каменяр, 2011).
Усі, кому вдалося відвідати письменника за його життя, згадували ті некомфортні умови, у яких мешкав цей геніальний чоловік. Так сталося, що не було кому зробити затишок і подбати про необхідне для людини, діяльність якої випереджала час. Бо часто він змушений був опуститися на землю й виконувати багато хатньої роботи: готувати їсти, дбати про дітей, влаштувати їх навчання, розв’язувати проблеми навчального процесу тощо. Цей факт викликав чимало судів та пересудів у галицької суспільності, непорозумінь і несприйняття самої родини Франків. Не раз і чоловіки, і жінки, котрі бували в помешканні великого письменника, були вражені скромністю й бідністю оселі та висловлювали з цього приводу великий жаль. Бо якби поет мав належні умови для праці та життя, для відпочинку, то він не так би страждав. Ось спогад письменниці Наталі Романович-Ткаченко про Франків кабінет: великий стіл, стара велика канапа, полиці, рипучі розхитані крісла й на кожному місці книжки -- на канапі, на кріслах, на підлозі... Щоб мені сісти, довелось Франкові потурбувати два величезні томи. І на кожному місці — грубий шар пороху — де нога стала, де руку покладеш, так зараз там і чисто. На вікні засохлі квіти у вазі. І тут же висять жилетка і пальто. Мені це подобалось з моїм юнацьким нахилом протесту проти буржуазних витребеньків — блискучої натертої підлоги, тюлевих міщанських занавісок і таке інше: але воно, мабуть, не зовсім добре для здоров’я поетового було — і фізичного, й душевного — у цій похмурій пустці.
Ось іще один спомин -- поета Василя Пачовського, який гімназистом побував у Франка: він “запросив мене до кімнати, де накрито до обіду стіл, до якого засіли діти (три хлопчики і одна дівчинка), посаджено і мене. Сам Франко розділював дітям і мені росіл і м’ясо, розповідаючи жінці про свою розмову на вічі та репліку з противниками. Тоді він кандидував на посла парламенту. Мене дуже дивувало, що жінка не допомагала йому, а стояла під піччю і слухала його звіт, пасивна до химер дітей. Франко говорив просто, щиро і був дуже привітний ...”.
МАНЕРИ
Більш як сто років тому манери і поведінка галичан на вулицях міст, містечок, серед яких мешкав Іван Франко, були відмінні від нинішніх. І роздягатися влітку, оголивши тіло, або ходити босим серед міста навіть біля річки було вкрай зневажливо до тих, хто плекав ці добропорядні манери. Одна з мемуаристок пригадує зустріч із сімейством Франків, коли вони повертались з рибної ловлі: “В самім центрі міста бачу з моста, що вони недалеко бродять по воді і ловлять рибу руками попід камінням... я гадала, що вони будуть ловити рибу на вудку. Вони побачили мене і вже спрямували додому. Франко мав підкочені по коліна штани, в одній руці ніс черевики, сурдук, закинений на однім плечі, в другій руці — рибу, посиляну на ключці. Франкова також дуже негліжово, несла на вудці на лівім плечі перевішану свою мокру сорочку, а в правій руці мокрі кальсони, здалека від себе, бо капала не викручена вода. Я собі подумала, що от здалася б була Франкові жінка, котра б вважала на зовнішність. Але вона пристосувалась цілком до нього: під той час (вона) дуже гордилась ним”.
Тим часом сторонні споглядали цю вкрай відверту картину і посміхались, але “це не могло порушити його поваги, ані ареолу, яким був оточений.”
ДІТИ І ГРИНДЖОЛИ
Діти франкові мали на той час особливе виховання, так би мовити, передове, яке не вкладалося в галицькі стереотипи, а це були 90-ті роки ХIХ століття. Як згадують очевидці, Франкова дружина не читала моралі своїм дітям і все їм дозволяла, бо вважала, що вони мають набути свої знання про те, що можна робити, а що ні та які від тих вчинків будуть наслідки. Вона давала дітям гроші на покупки і не рахувала їх. Могла сказати: кинь книжку в кут, іди гратися на повітря, поки світить сонце. “...Весною качалися ми (діти) з горбів під Цитаделью або збирали фіалки. Цілий Львів оглядав нас, як ми йшли парами по вулицях, говорячи українською мовою... Франки подіставали гуцульський одяг, ходили в байбараках і петеках. Зимою привезли франченята малі санки — гринджоли, зроблені зі старої скрині. Прив’язали до них мотузок і стали піонерами львівського зимового спорту. У гринджоли сідала з малою Гандзею Ольга Франко, і ми, діти, по черзі тягнули за шнурок санчата, на превелику радість нашу і всіх перехожих. Кілька років пізніше цілий Львів — старі і молоді стали вправляти зимові спорти, і вже ніхто не сміявся на вид зимових спортів...”(Софія Олеськів-Федорчокова, донька відомого аграрія Осипа Олеськіва, з яким товаришував Іван Франко).
Іван Франко любив дітей і був по-особливому терпеливим до їхніх витівок. Більшість галичан, які приходили до письменника, така поведінка його дітей обурювала й вони різко висловлювалися про їхню невихованість. У суспільстві побутувала думка, що ними ніхто не займається. Була емоційна мама і стриманий тато. І це врівноважувало атмосферу. “Треба було справжньої геніальності, щоби писати вірші у присутності веселих розгуканих дітей, що гарцювали за плечима поета, похиленого над своїм бюрком. З-під дивана вилазила здорова черепаха, в кутках дві морські свинки хрумали капусту, серединою проходжувався бузько з надломаним крилом, яке ми прив’язували, деколи скакали жаби, зловлені хлопцями, щоб погостити бузька”, -- написала очевидець побаченого в оселі Франків.
Еміграція до Канади
Був період у житті Івана Франка, коли він захопився думкою поїхати в Канаду. Цього не сталося. Однак беззаперечним є той факт, що він прилучився до появи першої хвилі українських емігрантів до Канади у 1892--1898 роках. Поштовх до цього дала тісна дружба письменника з відомим аграрієм, економістом, професором Рільничої Академії в Дублянах Осипом Олеськівим. Вони товаришували ще зі студентських років, замолоду мандрували в Карпатах, Франко був дружбою на весіллі свого друга в Протові на Поділлі. Коли галицькі селяни, піддавшись агітації, їхали у Бразилію, де вони масово вмирали від малярії, Осип Олеськів разом із Франком перейнялися цією трагедією. Вони надумали спрямувати еміграцію з Бразилії до земель, що відповідали б кліматом нашому підсонню. Як пригадує донька Олеськіва Софія, найвідповіднішим тереном еміграції видалася вченому Канада, ще тоді не заселена. Тоді аграрій і письменник уклали план дій. Олеськів мав виїхати до Канади, щоб дослідити землі й переговорити з представниками американського уряду про умови міграції галицьких селян до Канади. А Франко мав готувати тут акцію своїми творами, які відкрили б очі селян на бразилійське пекло. Задумане вдалося реалізувати. Професор Олеськів таки відвідав Канаду, зустрічався з американським президентом, обговорив умови одержання землі селянами тощо, а коли повернувся до Львова, видав кілька брошур про Канаду й порадник для емігрантів. Його постійно підтримував у своїй публіцистиці Іван Франко. І вони не зважали на те, що ”австрійський уряд не гладив по голові за цю роботу ні його, ні Франка”.
ПОЛІГЛОТ
Дослідники стверджують, що Іван Франко знав понад десяток мов. Коли ж Івана Франка запитували, з якої граматики вчити іноземні мови, він відповідав, що треба відкинути всі граматики, а читати класичні й народні твори.
За кілька років до смерті Франко їздив на лікування в Одесу. Усі, хто його тоді зустрічав і спілкувався, були боляче вражені його хворобливим станом. Руки були спаралізовані, притиснені до грудей та з якимись виразками на пальцях, погляд він мав згаслий. В Одесі Франко почув, що його колега збирається на засідання філологічного товариства в університеті. Він виявив бажання піти. Друзі намагались його відмовити. Але Франко наполіг і слухав доповідь про початки народного епосу. Здавалося, що під час лекції він був відстороненим. Але по завершенні доповіді ожив, як спрагла квітка від води, і попросив слова. Говорив до присутніх російською мовою, цитував на пам’ять сторінки з книг ”Битія жидівського народу” та вразив вчений люд тим, що легко переходив то на староєврейську мову, то цитував з німецької і тут же перекладав на російську. І з кожним словом Франко мінявся, здавалося, що ці знання поліглота додають йому, хворому, життєвої сили, пригадували очевидці.
ВИБОРИ І ЄВРЕЇ
Іван Франко двічі обирався до австрійського парламенту у виборчих округах сільських громад повітів Тернопіль, Збараж, а також Перемишль, Мостиська і Добромиль. Тоді, на переломі ХIХ і ХХ століть, його ім’я було популярне серед селянських мас. Франко розгорнув широку публічну вічеву передвиборну акцію. Так, віче у Мостиськах відбувались у червоній корчмі на Закостеллі з великим заїздом для возів. І українські, і польські селяни ставилися до нього з великою довірою і любили слухати його виступи. Однак система виборів була такою, що практично незалежному опозиційному кандидатові вийти в посли було вкрай важко, майже неможливо. І хоча Іван Франко не пройшов у жодних округах, однак одержав пристойну кількість голосів -- 40 відсотків. А це для Франка вже було моральною перемогою. Своєю виборчою кампанією він завдав чимало клопоту австрійській владі, яка розгорнула проти нього систему залякування через таких “поважних осіб” серед селян, як ксьондзи. Особливий успіх він мав у Мостиському повіті, де більшість виборців-поляків голосувала за нього, і в Перемишлі -- половина виборців. Зате в найбіднішому і затурканому Добромильському повіті він зібрав найменшу кількість голосів, що й вирішило результат не на користь Франка. По закінченні віча, маючи ще час до відправки потяга до Львова, Франко, як правило, любив погомоніти в корчмі з місцевими газдами. У таких віче в Мостиськах письменнику сприяв місцевий адвокат-єврей, який дуже шанував Івана Франка й допомагав йому у виборах. Очевидці пригадують, що у Франка було багато приятелів серед місцевих жидів-інтелектуалів (так у ті часи в Галичині називали євреїв, і ніхто на це слово не ображався). До того ж Іван Франко, як демократ, підтримував їхню боротьбу за національні права в австрійському парламенті.
ЯКА У БОЙКІВ ФОРМА ГОЛОВИ?
Іван Франко любив мандрівки рідним краєм. Усе, що росте довкола, привертало його увагу, але головним предметом досліджень були люди та їхні традиції. Український етнограф Зенон Кузеля розповів, як йому пощастило побувати разом із Франком в антропологічно-етнологічній експедиції Етнографічної комісії НТШ у 1904 році, котру очолив відомий професор, антрополог, етнограф Федір Вовк. Розпочала роботу експедиція в селі Мшанець Старосамбірського району на Львівщині. Це -- Бойківщина. Для села поява панів із фотоапаратом була дивиною. І вчені доклали багато зусиль, щоб переконати забобонних бойків згодитися на антропологічні вимірювання. Неможливо було намовити зняти намотані хустки з голови жінок,бо ті вважали це дурним знаком. Щоб довести бойкам, що вся ця процедура немає злого наміру, для прикладу обміряли місцевого священика -- отця Зубрицького та всю його сім’ю. Фотографували. Аргумент був вагомим — подіяло.
Не обійшлося й без того, щоб не поміряти й самого Івана Франка. І професор Вовк “із великим задоволенням проголосив, що франкова голова чисто українська (із покажчиком 85 й далеко кругліша, як пересічно в українців)”.
ЗАХОПЛЕННЯ
У Івана Франка було два захоплення -- книжки та риболовля й гриби. Про ловлю риби – найулюбленіший свій відпочинок -- він міг говорити годинами з різними тонкощами та спостереженнями. Франко завжди ловив рибу руками, міг годинами стояти у холодній гірській ріці й вичікувати на пстругів — форель. Ходив у лісі босим, лазив по горах швидко і легко, навіть уже коли був дуже хворий. Він не курив, не пив, не грав у карти, жодним спортом не займався, натомість із з пристрастю рибалив, майстерно вишукував усякі нори на берегах річок, знав, де найглибші місця, й де сидить риба. Вже будучи хворим, маючи паралізовані руки, коли приїздив у Криворівню, то збирав гриби ногами, а син Андрій допомагав йому.
«ДОКТОР ІДУТЬ..»
Саме з такою повагою говорили інтелектуали-галичани, коли йшов Іван Франко коридорами НТШ, Літературно-Наукового Вісника, редакцій, університету... Але духовним поводирем галицьких українців він став не одразу. “Галицька суспільність не вміла оцінити Франка, а радше не доросла до нього. Він був зовсім європейцем і поступовою людиною. А пересічні галицькі українці були заскорузлі в своїх поглядах, нетерпимі до нових думок, і тільки частина молоді повірила пророкові нових ідей і пішла за ним безоглядно, коли старші ставилися до цього недовірливо, з острахом, а часом вороже.... а коли Франко своїми численними творами, великою працьовитістю та глибокими знаннями здобув собі у чужих пошану й голосне ім’я, почали і галичани навертатися до нього..... У безкритичних галичан з їхніми вузькими поглядами до поваги його спричинилася така маловажна дрібниця, як докторат... (Григорій Величко, учитель гімназії).
“Франко боляче сприймав галицьке політичне багно. У таких хвилинах на його обличчі малювалася журба. А сіпали його всякі песиголовці, вони метали на нього каміння за соціалізм, атеїзм, видумували на нього чортзна-що. В таких хвилинах Франко був радий, коли дух його ширяв далекими країнами, старинними віками чи блукав по сучасній чужині. Тоді ставав він цілком собою, його чоло віддзеркалювало спокій задуми, в очах пробивалась геніальність розуму... Коли Франко заглиблювався у працю, він нічого не чув, що навколо діялося. Він працював невтомно по 5--6 годин. Коротка перерва на обід, і після цього знову робота до вечора, а потім до пізньої ночі. Провідною думкою його життя було “Праця, праця і ще раз праця”(Михайло Яцків, український письменник).
Сяйво над генієм
Франко любив співати. Мав тенор. І шанував українську пісню, відчував у ній великий духовний потенціал народу. Іван Липа залишив спогад, коли в товаристві однодумців і близьких по духу людей, під час співу “Летить соловей...”, неймовірно змінилось обличчя Франка. Ось як він це описав: ”Я поглянув на Франка і зачудувався. Він сидів проти мене, й при електричному світлі лице його було ясним, очі променистими, кучеряве золоте волосся світилося.
Летить соловей-
Тьох-тьох, тьох-тьох.
В мене слізоньки,
Як той горох
Я дивлюся на Франка і вже не пізнаю цього ділового, до болю похмурого, серйозного, здебільшого задуманого обличчя: воно все сяє. Промінням сіяє все обличчя, глибокі світло-блакитні очі горять вогнем, горить золоте волосся...
Летить зозуля-
Ку- ку, ку-ку -
Ой, яку ж бо я
Терплю муку...
І от я бачу вже чудо. Іван Франко вже “преобразився”: увесь він світлий-світлий, голова його вся в ореолі сяйва... Так я бачу чудо! Дивлюсь, дивуюсь і пригадую про явні чуда з біблійного життя. Бачу і розумію, що справді од людини можуть виходити світлі проміння, що вона може сяяти таким світлом, як то пишеться, наприклад, про Мойсея.... Я зустрічався з Іваном Франком сотні разів у різні періоди його життя й ніколи ні до цього вечора, ні після я вже не бачив того натхненного променистого обличчя, а лиш серйозне, задумане”.
Лариса Марчук.
