Украина фото Как киевская семья пережила войну с Врубелем

2015-12-15 12:43

У цьому місяці виповнилося 113 років від дня народження видатного українського живописця Іллі Штільмана, за роботами якого зараз полюють колеціонери, оцінюючи їх у сотні тисяч доларів. А 2016 буде роком пам’яті митця, адже мине 50 років по його смерті. Художник був професором та ректором Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, заслуженим діячем мистецтв УРСР. Велика кількість його картин зберігається в музеях України і Росії та в приватних колекціях, незважаючи на те, що весь довоєнний доробок живописця було знищено. Ілля Штільман – майстер пейзажу. На його картинах читається історія наймальовничіших куточків України.Ми зустрілися з онуком майста, українським художником, педагогом та активний публічним діячем Едуардом Межулом, який розповів нашому кореспонденту Іванні Ткачук про дружбу його родини із Врубелем, про зникнення коштовних картин і про те, шо для мистецтва роблять війна та мир.

Квартира з видом на Врубеля

Ваше помешкання біля київського Оперного театру – сама історія. Цю квартиру в так званому «буднку митців» отримав ще ваш дід Ілля?

Так, в цій квартирі жив дідусь. Взагалі наш будинок – музей художників. Тут жив ще Меліхов, один з професорів Академії, на будинку є йому меморіальна дошка. Нашим сусідом був відомий український маляр Чичкан, дід сучасного художника Іллі Чичкана. А в кінці 19 століття в цьому будинку на мансардному поверсі працював Михайло Врубель.

Він був добрим сусідом?

Адріан Прахов запросив Врубеля до Києва для реставрації Кирилівської церкви та розпису Володимирського собору. Спершу Адріан був задоволений старанною роботою молодого художника, але через якийсь час Врубель захопився дружиною Прахова – Емілією. Адріан хотів заборонити Михайлу працювати над розписом Володимирського собору, але той умовив все ж таки дати йому завдання. Але не всі роботи Врубеля згодом прийняв Прахов, тому що художник одного разу розізлився і намалював ікону Божої матері з понівеченим обличчям Емілії та котячими кігтями. Сьогодні в соборі можна побачити ще й орнаменти з синіми волошками на стовпах з-під пензля Врубеля.

Ваші картини - яскраві та світлі. Це дідів стиль?

У моїх творах – поєднання живопису й графіки, хоч мені й ближчий живопис. Це реалізм, але в яскравих імпресіоністичних кольорах. Основний мій жанр – пейзаж. Я дуже люблю квіти, особливо – сезонні, від півоній – до бузку, до айстр та хризантем. Календар мого життя – це квіти. Запам’ятовую події по тому, які квіти тоді цвіли і які я малював. А ще люблю малювати місто. Найбільше – київські пейзажі, а ще всі 16 країн, в яких я бував.
Так, витоки мого стилю йдуть з робіт діда та від тих, у кого я вчився. У художній школі мене навчали Григор’єва та Животков. А мій дід – послідовник Кричевського і належав він до українських імпресіоністів. Для імпресіоністів – колір завжди на першому місці, що й відобразилося в моїх роботах. В діда переважно природні краєвиди, а у мене – міські.

Стиль і діти

Чи ще хтось в Україні сповідує цей стиль?

Так, крім мене до художнього реалістично-імпресіоністичного напрямку належать художники Красна, Примакова, Ольхов. Всі вони також пишуть з натури, пишуть імпресіоністично, яскраво, але досить предметно, тобто завжди можна зрозуміти, що саме намальовано. До речі, Іван Красний, батько Тетяни Красної, був моїм вчителем акварелі. Таку послідовність поколінь часто можна побачити в колах українських художників. Звичайно, коли в твоїй сім’ї всі малюють, значно легше самому взятися до справи.

А чим ще ви займаєтесь, окрім малювання?

Я завжди поєднував працю художника та педагога. Багато займаюсь з маленькими дітьми, готую старших до вступу у виші. А також проводжу майстер-класи людям, яким просто хочеться займатися чимось цікавим. Ще мене запрошують у різноманітні конкурси в журі в якості експерта. Виступаю на виставках, проводжу екскурсії. Я стараюсь поєднувати роботу вдома з публічною діяльністю.

Ваші роботи можна назвати класикою. А як ви ставитесь до постмодерних течій в українському живописі?

Безумовно, будь-яке мистецтво має право на існування. Але я вважаю, що створити щось нове й цікаве може лише людина, яка вміє малювати. Спершу потрібно навчитися класичному мистецтву, а вже потім знаходити свій оригінальний стиль. Я завжди за аматорів, але не люблю, коли людина купила собі фарби, нічому не навчилась, щось накидала, винайняла зал, і вважає себе художником.

Моя донька Аліна Межул шукає свій стиль

Тож коли ви навчаєте дітей, більше звертаєте увагу на те, щоб притримувались правил чи розвивали свій творчий потенціал?

Є лише одне правило – спочатку потрібно навчитися добре малювати. Але я ніколи не тисну на своїх учнів, не змушую їх писати лише так, як я сказав. Я сам послідовник традицій, які передаю своїм вихованцям, даю їм основний напрямок, навчаю «грамоті», а вже кожен розвивається сам. Наприклад, моя донька Аліна Межул. Вона вже закінчила нашу художню академію і шукає свій стиль. І хоч вона в пошуках, але при цьому багато працює, постійно робить багато начерків. Буває, коли мене питають «А за скільки Ви намалювали цю картину?», я відповідаю «За 3 години і 30 років роботи».

Живопис – справа династична?

Художня династія дуже важлива і сприяє розвитку молодого таланту. Але потрібно багато працювати, потрібно мати велику силу волі. Якщо цього не робити, то які би в тебе не були задатки, ти не зможеш намалювати чогось путнього і вартісного.

У 2016-му буде 50 років по смерті Іллі Штільмана. Чи планується проведення виставок?

Це питання до Національного художнього музею, де зберігається багато дідових робіт. Десятки його картин лишилися в музеї Луганська, їх долі ми не знаємо. Багато зникло під час війни, в мене часто про них питають колекціонери, нагадуючи, що кожна з них вартує десятки, кщо не сотні тисяч доларів. Ми, родина, обов’язково зробимо вечір дідової пам’яті в київському Національному художньому музеї, адже найкращі роботи Іллі Штільмана знаходяться саме там.

 

 

Еще новости в разделе "Украина"