ЧОМУ Я САЙ, А НЕ ФРАНКО? Сергей Сай-Боднар

2020-04-29 08:46 51138

У далекому-недалекому 1986-му, приїхавши на роботу до редакції вінницької обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я» після закінчення навчання на факультеті журналістики КДУ ім. Шевченка, ми з дружиною Ларисою у дві руки густо всіяли шпальти нашого видання своїм прізвищем. Матеріали за підписом «Сай-Боднар» мелькали в кожному числі газети й навіть по кілька разів у одному номері. Звичайно, ті, хто знав, що ми трудимося в «Племені» сімейним підрядом, звертали увагу ще й на літеру «С» чи «Л» перед прізвищем (тоді імена писали скорочено). А той, хто не знав цього та ще й був не зовсім уважним, думали: оце так працівник з’явився в редакції газети – строчить матеріали, як із кулемета!..

З цього приводу навіть народився живий анекдот. Наш молодий колега Юрій Кулібаба, який щойно поміняв педагогіку на журналістику, теж писав багато. І за його творчим доробком, що з’являвся на сторінках газети, в силу різних обставин, слідкувала вся родина. Якось йому подзвонив дідусь з Липовця та й каже: «Ну, ти, Юрчику, – молодець. Певно, в передовиках ходиш – щономера в газеті. Але є у вас там якийсь Сай-Боднар, то його, мабуть, ні догнати, ні перегнати…»

Було й таке, що у відрядженні в район тебе зустрічають мало не хлібом-сіллю. «Знаємо-знаємо, ви пишете багато і цікаво, то й про нас буде не гірше…»

Прізвище моє, на перший погляд, ніби важке для сприйняття, але попри це воно досить легко з першого разу запам’ятовується... Тому, думаю, правильно я все таки колись вчинив, не помінявши його.
А було ж, що на тлі образ на Того, на кого схожий, мав нестерпне бажання взяти собі прізвище вітчима-Комарчука, який із чотирьох років по суті й був моїм рідним батьком. Іван Семенович Сай-Боднар, покинувши маму на лікарняному ліжку й привівши до своєї хати нову дружину, яка заборонила йому спілкуватися зі мною, дав підстави не любити власне прізвище. Тому, коли мені стукнуло шістнадцять, я був, вважай, за кілька кроків до важливого рішення. Однією з підстав була і братерська солідарність. У прямому сенсі. Підростали молодші брати і дедалі частіше почали цікавитись, чому мої зошити і щоденник підписані якимсь дивним для них прізвищем.

Спочатку університетські друзі переконували, що для журналіста мати подвійне прізвище – це гламурно і шармово, а потім уже й майбутня дружина, однокурсниця Лариса Комар втрутилася в мої плани: «Та ну, – була Комар, а стану Комарчук! Ніби на сміх курям!..»

Через роки-десятиліття нема-нема та й спливають інші думки про своє прізвище. Дружині не признаюся, а сам про себе думаю: а що б вона сказала, якби заміжжя їй запропонував Сергій Франко? Певне, не відмовила б. Радше навпаки, адже сам великий Каменяр мав таке прізвище!

Законні та й моральні підстави для цього в мене були – бабуся по маминій лінії Тетяна Яківна Кучинська до свого заміжжя мала прізвище Франко. Її батько, мій прадід, Яків Дмитрович Франко був вихідцем із великої родини каришківських Франків, які обжилися на землях, західніше нової, дмитрівської, церкви.
Звідкіля ж в Каришкові Копайгородського повіту (нині Барського району) Вінницької області взялися Франки й чи мають вони спільне родинне коріння з Великим Каменярем, достеменно невідомо. Низка дослідників однозначно стверджує, що всі українські Франки мають виключно галицьке походження й усі вони – вихідці з однієї родини. Відомий франкознавець Роман Горак так і пише: «Франки були вільними людьми й не виконували панщинних повинностей. Їхнє прізвище зустрічається по всій Галичині в громадських і земських актах ще ХV–ХVІ ст. Прадідом Івана Франка був Теодор Франка, який помер 1826 року на сотому році життя, а отже, був, мабуть, 1726 року народження. Дід Теодор і його батько вважали себе українцями, бо всі записи актів громадянського стану робили в церковних, а не костьольних метричних книгах».

Але є й інша версія про те, що прізвище Франко має не те що не галицький, а й навіть неукраїнський корінь. Як пише дослідник Петро Парипа, Іван Якович у своїх творах сам натякав, що, можливо, походить від німецьких колоніялістів. В одному з його автобіографічних оповідань є такий епізод. Батько Франка ще парубком на якихось вечорницях запросив до танцю свою майбутню дружину, до речі, молодшу від нього на 24 роки. А небайдужі до неї хлопці обурювались: «Що ти з цим німчурою йдеш танцювати?»

Роман Горак же на підставі запису дат громадянських актів у церковних книгах вважає версію про німецьке походження Франків бездоказовою. Також цей науковець відкидає версію про польське походження Івана Франка по материнській лінії. Проте онука Зеновія Франко припускає, що її прабабуся Марія Кульчицька, хоч і розмовляла тільки по-українськи, однак як представниця шляхти ходачкової (тобто бідної) могла бути в третьому або четвертому поколінні польського походження.

Лінія роду каришківських Франків чітко простежується з початку XIX століття, відколи є можливість знайти в українських архівах церковні книги записів актів громадянського життя. Першим чи одним із перших носіїв прізвища Франко був наш прапрапрадід Петро Франков (саме так записано в метричній книзі Свято-Григорівської церкви села Каришків Могилівського повіту / Подільська духовна консисторія). Він народився на початку 1800-х років і мав трьох синів – Іоана, Ігнатія, Дмитра та доньку Анну. Вони, у свою чергу, мали своїх дітей... Сім’ї в ті часи були великі, тому родина каришківських Франків становила цілий клан. І якби не війни, революції, голодомори та репресії, яких зазнали українці від московської імперіалістично-комуністичної системи, то, можливо, наш франківський рід розростався б і розростався в подільському краї й по нині.

А так, на жаль, доводиться констатувати, що після Другої світової війни продовжувачами франківського роду в Каришкові залишилися тільки Микита Миколайович та його брат Михайло Миколайович – сини Миколи Захаровича і внуки Захарія Дмитровича Франків. Лелека приніс сім’ям обох цих продовжувачів роду тільки дівчаток: Микиті Миколайовичу та його дружині Марфі Романівні – Олю і Надійку, а Михайлу Миколайовичу і його дружині Надії Іванівні – Олю і Ніну. Хороших і милих, неймовірних розумниць. Але, на жаль, на них прізвище Франко обірвалося.

У сім’ї Йосипа Івановича Франка – двоюрідного брата Микити та Михайла, підростала також донька Марія, яка згодом вийшла заміж за Павла Трофановича Тичука й змінила прізвище. До війни дещо обнадійливо в цьому сенсі вимальовувалась ситуація у сім’ї їхнього двоюрідного діда – Якова Дмитровича Франка. Тут підростали дві доньки – Фросина і Тетяна та продовжувач франкового роду син Василь. Але війна не пощадила його, як і сестру Фросину. А Тетяна (моя рідна бабуся) після війни побралася з Петром Олексійовичем Кучинським (сином німкені Магди і каришківчанина Олексія) – так у Каришкові майже зовсім перевелися Франки... Нині тут мешкають лише двоє з них – 88-річний Михайло Миколайович та його племінниця Надія Микитівна.

То звідкіля ж узялися Франки в Каришкові та чи мають вони щось спільне з Франками галицькими? Сміливо припускаю, що Франки подільські не мають жодного стосунку до Франків галицьких. Найімовірніше, ключик до відгадки лежить у площині правил утворення прізвищ від власних імен. А це, за твердженням істориків, приблизно кінець XVIII – початок XIX століття, коли до власних імен людей почали додавати ще й їхні власні прізвиська.

Тогочасні канцеляристи особливо себе не озадачували карколомними вигадками – вони пропонували людям брати собі прізвиська, пов’язані з іменем батьків, назвою місць проживання чи походження, назвою постійного заняття (професії), характерними індивідуальними ознаками тощо. Додаючи до основного слова патронімічні суфікси -ич, -ович, -енко, -ук, -ак, -чук та інші, вони таким чином утворювали прізвиська, які вже потім передавалися з покоління в покоління. Так з’являлися каришківські: Яремчуки, Пилипчуки – від імен Ярема і Пилип; Рибаки, Присяжнюки – від роду заняття; Підлісні, Польові – від місця проживання; Тичуки, Мацьки – від уподобаних рослин і таке інше…

Родоначальника наших, каришківських, Франків потрібно шукати, найімовірніше, серед тодішніх місцевих ґаздів із іменем Франко/Франек наприкінці XVIII століття. Чому саме так і тоді? Та хоча би тому, що наш прапрадід Дмитро Петрович Франков народився 1831 року й у церковній книзі тоді було записано: «…. Батько – Петро Франков (тобто, його батько чи дід точно мали ім’я Франко/Франек)… Так, це ім’я для нашого Подільського краю дуже рідкісне й нехарактерне. Але те, що такі імена усе-таки культивувалися в селі, – стовідсоткова реальність.

Згадаймо хоча би Франца Мар’яновича Керніцького, який вчителював і шоферував у нашій Каришківській середній школі у 60–80-х роках ХХ століття. У його паспорті значилося ім’я Франц (до речі, польського походження), а серед людей він був просто Франеком, Франком.

Моя дружина Лариса років двадцять була переконана, що біля нашої бабки Тетяни живуть Франки. Щоразу, коли ми приїздили туди в гості, вона чула: «ходила до Франка», «брала воду у Франка» і т д.

Якби Франеку Керніцькому випала доля жити та реєструвати свого сина на початку XIX століття, реєстратори записали б у відповідній книзі: «...Народився син... Франков»...

Але, на жаль, вчергове мусимо констатувати: Україна – не Німеччина й у нас так не бережуть свою історію, як у німців. Глибше 1800-х років у наших архівах не «копнеш»...

Хоча, як сказати: хто шукає, той іноді, буває, і знаходить. Надіславши своє дослідження про Франків Ользі Микитівні Бурлаці (Франко) в Умань з проханням доповнити його, я дістав у відповідь... ну дуже (!) цікавого листа від її сестри Надії Микитівни з Каришкова, яка опікується батьковими архівами. Вона вклала в конверт ксерокопію спогадів свого батька про розмову з дідусем Сімоном Мазуром – татом Миколи Мазура.

«Рід каришківських Франків має виключно польське коріння і тягнеться воно з Краківського воєводства. Ще з тих часів, коли пан Клопотовський перекупив каришківський фільварок і запланував облаштувати тут літню резиденцію», – зазначається в записах Микити Миколайовича. – Пан страшенно ненавидів українське селянство, називав його бидлом і лайдаками.

Місцевим людям він довіряв роботи лише в полі та у хліві. А всередині палацу обов’язково мали працювати лише привезені поляки. Одним із таких був його персональний лакей Франко Мазур. Пан був щедрим у стосунках із ним й одразу, як тільки той вподобав собі дівку й надумався одружуватися, виділив йому хорошу садибу. Згодом пан наділив землями ще й українізованих синів свого лакея – Миколу і Микиту Мазурів... А насамкінець розщедрився ще й віддав Дмитру Франку садибу Сави Чорного, сім’я якого вимерла.»

Ну, ось такою була справжня історія появи Франків у Каришкові. Вони вийшли родом із польського народу. Спочатку був лакей Мазур, потім були Мазурові-Франкові, а починаючи з діда Дмитра, який мав від двох шлюбів трьох синів – Захара, Василя та Якова, настала епоха Франків. І, судячи з усього, у XXI столітті вона завершиться.

А якби я був не Саєм, а Франком, можливо, усе було б інакше?!

Источник фб

Еще блоги

https://stopskam.ru/ferma/ рыбная ферма игра с выводом реальных денег.

Блоги