З тих фільмів, що номінувалися на цьогорічний «Оскар», я бачив тільки «Соціальну мережу». Вболівальницькі пристрасті навколо цієї голлівудської нагороди мене мало цікавлять.
Відомо, що це за премія. Вона розкручує фільми, в які вкладені великі гроші. Фільми, що переслідують високе мистецтво, цій нагороді не цікаві. Звісно, деякі з нагороджених чи висунутих на нагороду фільмів, я дивлюся, тому що вони більш-менше помітні загалу і я маю бути в курсі. Але повального перегляду не влаштовую. Я не можу пригадати за останні роки фільм, що був би мистецьким, ніс якусь естетичну насолоду, і, водночас, був нагороджений «Оскаром». Звісно, ці фільми добротно зроблені, там задіяні професійні актори, але це не те кіно, що рухає мистецтво вперед. Узагалі ситуація в світі кіно багато років доволі стабільна і якихось проривів не помітно.
Я був на останньому Берлінському кінофестивалі і там знову почув від кінокритиків той самий мотив: до чого ми докотились. Берлінський фестиваль не може набрати навіть з десяток пристойних фільмів. Дехто взагалі вважає, що кіно як естетична структура зупинилося десь там на початку 60-х років минулого століття. Останні зрушення відбулися в часи французька «нової хвилі» — Жан-Люк Годар, Франсуа Трюффо і т.д. Але не ворто панікувати. Є кінофестивалі менш розкручені, але там відзначають якраз ті роботи, які мають якесь мистецьке значення. Один з таких — Міжнародний роттердамський кінофестиваль.
Зараз у кіномистецтві все змістилося у сферу відео-арту, нових технологій. Тим не менш, навіть в такій технології бувають добре зроблені фільми. Наприклад, на Берлінале показали фільми в 3D-форматі і один з них — знаменитого німецького режисера Вім Вендерса «Піна» про хореографа Піне Бауш. Таким чином, Вендерс відкрив для артхаусного кіно новий тривимірний світ. Адекватно передати емоційне напруження роботи Бауш, за словами Вендерса, стало можливим лише з появою 3D-технологій. Фільм дійсно цікавий як пошук нової передачі змісту. Там 3D не просто технічна забавка, а засіб виразити балетну реальність мовою кінематографа. Доволі вражаюче видовище. Це приклад того, коли нова технологія використовується як засіб досягнення нової естетичної виразності.
Річ у тім, що людям «втюхують» примітив, говорять, що культура має бути простенькою, пережованою, як для малої дитини. Оце «протерте мистецтво» вкладають людям у голови, і вони вже не сприймають щось складніше. Справжня культура не була ніколи простою, це інтелектуальна праця, на якій виховується інтелект, духовність. До чого призвів примітивізм, ми бачимо. Скрізь усе таке легеньке, що переглядається в півока, щоб можна було одночасно прибирати в квартирі і дивитись стрічку. Глядачі, які потрапляють у кінотеатр, засинають у залі. Вони не вміють концентрувати увагу на стрічці. Це просто жахлива річ. Кіно стало таким собі поп-корном у духовній їжі. Раніше такого не було. Масовий успіх мали фільми Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні. Фільми Андрія Тарковського в київських кінотеатрах йшли місяцями при заповнених залах. Зараз уявити собі щось подібне — неможливо. Тоді структура дозвілля була інша. В театрі йшли вистави виробничого характеру, тому люди відпочивали в кіно. Я викладав років з десять історію кіно, і мене вражає неосвіченість студентів порівняно з моїми роками, коли студенти не те, що кінематографічних вузів, а й інших — знали багато фільмів, стежили за новинками, десь діставали заборонені фільми. Якась була жадоба, інтерес до кіно, а нині, коли все дозволено, якась апатія у молоді. Кінокультури не вистачає, то ж треба вводити кіноосвіту в школах та вузах. Ну і кількість цього кіно-поп-корну зросла. Раніше один фільм йшов місяцями, а зараз величезна кількість цієї локшини продукується і людина, не встигла вийти з залу, як вже забула про що фільм. Раніше фільм вийде, його обговорюють. А зараз який фільм такий резонанс викликав? Хіба що фільм Юрія Іллєнка «Молитва про гетьмана Мазепу» чи «Предстояние» Микити Михалкова. При тому що здається засобів спілкування і досягнення резонансу побільшало в рази — це інтернет, і журнали, і фестивалі, але кіно вже зовсім не те. В кінотеатрах йде таке, що дивитись можна хіба що підліткам і дорослим з мізками підлітків. У Києві лишень пару кінотеатрів є, де показують не тільки примітив.
Що стосується українського кіно на міжнародних кінофестивалях. Кажуть: ну чому ми ніяк нічого не виграємо. По-перше, це не так. Згадайте. Скільки нагород отримав фільм Сергія Лозниці «Щастя моє». По-друге, слава Богу, що нас включили до конкурсу Берлінського кінофестивалю. Я маю на увазі фільм Олександра Мендадзе «У суботу». Це не так часто буває. І для будь-якої країни це гордість. Але на заході цей фільм не зрозуміли, він розчарував місцевих критиків тим, що був заявлений як фільм про чорнобильську катастрофу, а у фільми прямої розповіді про це немає. І його може зрозуміти тільки людина, яка сама жила в СРСР. А європейці підтексту не побачили. Нещодавно в Київ приїжджав Олексій Учитель з фільмом «Край», так він сказав, що після неуспіху стрічки в Берліні Мендадзе ніхто не дзвонить. Це неправильно. Фільм ще може мати успіх на інших фестивалях. Для українського кіно важливіше не успіхи на кінофестивалях, а черги в кінотеатрах на ці стрічки.
