Під трудовою міграцією слід розуміти добровільне переміщення особи через державний кордон з метою працевлаштування. В залежності від терміну трудову міграцію можна розглядати як постійну, тимчасову та сезонну. Натомість, Європейська конвенція про правовий статус працівників-мігрантів[2] визначає поняття "трудящий-мігрант" як громадянина Договірної Сторони, якому інша Договірна Сторона дозволила перебувати на її території для здійснення оплачуваної роботи.
Незважаючи на конституційне право громадян на вільне пересування, а також свободу праці досі в Україні відносини зовнішньої трудової міграції не були урегульовані.
Держава повинна виступати гарантом прав і свобод людини і громадянина. Це обумовлює спрямованість процесів на удосконалення законодавства у сфері міграційної політики, зокрема, в частині трудової міграції.
З 1 січня 2016 року вступає в дію закон України «Про зовнішню трудову міграцію».[1] Закон потрібний і довгоочікуваний. На перший погляд видається, що він допоможе врегулювати усі відносини суб’єктами, яких є трудові мігранти. Тим більше, що він приймався зараз, коли здійснюється гармонізація законодавства Європейського Союзу і України.
Однак поверхневий аналіз цього закону наводить на думку, що він у великій мірі є декларативним. А в умовах нашої держави декларація як правило залишається на рівні добрих намірів і не стає правилом поведінки.
Закон як і Європейська конвенція про правовий статус працівників-мігрантів[2] визначає сферу дії, тобто на кого поширюються його положення. Він дещо конкретизує положення конвенції про те, що дія поширюється на громадян України, які здійснювали, здійснюють або здійснюватимуть оплачувану діяльність у державі перебування, не заборонену законодавством цієї держави. А от стосовно тих категорій на кого не поширюється дія зазначеного закону тут вже є розбіжності із згадуваною конвенцією
Закон встановлює правило за яким його дія не поширюється на:
1) громадян України, які шукають притулок чи отримали притулок у державі перебування;
2) осіб, які здобувають освіту, професійну підготовку та підвищують кваліфікацію за кордоном, зокрема в межах освітніх програм;
3) працівників дипломатичної служби та працівників інших органів державної влади, які працюють у закордонних дипломатичних установах України;
4) осіб, відряджених підприємствами, установами та організаціями для виконання роботи в державі перебування.
Натомість конвенція передбачає, що вона не поширюється на;
a) прикордонних робітників;
b) акторів, інших артистів естради й спортсменів, запрошених на короткий проміжок часу, а також до осіб вільної професії;
c) моряків;
d) осіб, що отримують професійну підготовку;
e) сезонних робітників; сезонні трудящі-мігранти - це особи, які є громадянами однієї Договірної Сторони й займаються на території іншої Договірної Сторони діяльністю, що залежить від пори року, на контрактній основі на визначений період або для виконання конкретно визначеної роботи;
f) робітників, які є громадянами Договірної Сторони, і виконують конкретну роботу на території іншої Договірної Сторони від імені підприємства, зареєстрований офіс якого знаходиться за межами території цієї Договірної Сторони.
Тобто, як бачимо, конвенція на відміну від закону не поширюється ще на моряків, сезонних працівників, прикордонних робітників; акторів, інших артистів естради й спортсменів, запрошених на короткий проміжок часу, а також до осіб вільної професії.
Закон визначає основні напрямки державної політики в сфері трудової міграції, а також права та соціальні гарантії трудових мігрантів та членів їх сімей:
- на належні умови праці та соціальний захист;
- на освіту та підтвердження результатів неформального професійного навчання;
- державні гарантії щодо консульського сприяння трудовим мігрантам;
- на діяльність в Україні утворених за кордоном громадських об’єднань трудових мігрантів;
- сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх, духовних і мовних потреб трудових мігрантів;
- забезпечення права на інформацію;
- право на реінтеграція в суспільство;
- на відшкодування шкоди, заподіяної під час трудової діяльності в державі перебування.
Усі ці права та гарантії носять декларативний характер, оскільки не встановлюють відповідальності держави за невиконання своїх обов’язків, а також не встановлюють можливостей захисту працівниками-мігрантами своїх трудових та інших прав у країні перебування, а також в Україні. Зокрема закон не передбачив права працівників-мігрантів на репатріацію. Але ж держава задекларувала, що вона буде створювати умови для повернення в Україну та реінтеграції в суспільство трудових мігрантів і членів їхніх сімей. У цій частині у проекті Трудового кодексу є стаття, яка передбачає право на репатріацію, але лише тих осіб, які знаходиться поза межами України у відрядженні, для виконання монтажних, налагоджувальних, ремонтних, будівельних робіт чи робіт, виконуваних вахтовим методом, або навчання з відривом від виробництва, працівника – члена екіпажу морського, річкового, повітряного судна чи поїзної бригади, працівника, зайнятого на міжнародних перевезеннях автомобільним транспортом, до його постійного місця проживання чи до місця укладення з ним трудового договору для відпочинку (відпустки), продовження виконання трудових обов’язків чи звільнення. Отже у проекті не передбачена можливість поширення цього права на трудових мігрантів.
Інша частина задекларованих прав потребує додаткового фінансування. Це, зокрема, стосується права мігрантів на діяльність в Україні утворених за кордоном громадських об’єднань трудових мігрантів; на сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх, духовних і мовних потреб трудових мігрантів; на забезпечення права трудових мігрантів і членів їхніх сімей на інформацію; на реінтеграцію в суспільство трудових мігрантів. Як показує практика, коштів на реалізацію подібних проектів держава не виділяє.
Ще одна декларація для працівників-мігрантів – це державні гарантії щодо консульського сприяння трудовим мігрантам. Але знову ж таки це потребує змін напрямків роботи консульських і дипломатичних установ України, на що вони як показує практика ще не готові. Реалізація зазначеної норми передбачає необхідність підсилити ефективність роботи закордонних дипломатичних установ України з правової допомоги мігрантам, забезпечення захисту прав і свобод українських громадян, які перебувають за кордоном; оптимізувати кадровий склад консульських відділів посольств і консульств відповідно до кількості трудових мігрантів у країнах перебування.
В законодавстві не врегульовано питання виплати пенсій особам, які мають призначені пенсії за кордоном, а також виплати пенсій громадянам України, які виїхали за кордон, хоча відповідне рішення Конституційного суду України прийняте ще 7 жовтня 2009 р. [3]
Усі інші права трудових мігрантів регулюються трудовим договором з відповідним роботодавцем, або міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Шляхом укладення міжнародних угод необхідно врегулювати питання трудового стажу, соціального та пенсійного страхування, збільшення квот на працевлаштування, захищати соціальні права українських громадян і забезпечувати сприятливіші можливості працевлаштування за кордоном.
У підсумку можна зробити висновок про те, що аналізований закон є в більшій мірі декларативним і не дозволяє регулювати відносини захисту конституційних прав працівників-мігрантів.
Література:
1) Закон України «Про зовнішню трудову міграцію» від 05.11.2015 р. № 761-VIII //Електронний ресурс. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/761-19
2) Європейська конвенція про правовий статус працівників-мігрантів від 24.11.1977 // Електронний ресурс. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_307/print1391023155297405
3) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» 7 жовтня 2009 р. N 25-рп/2009 // Електронний ресурс. Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v025p710-09
