Немає гірше, як в неволі... Микола Голомша

2016-03-09 17:42 42752

 

Тарас Шевченко зростав у кріпацтві і лише в дорослому віці (йому було вже 24 роки) отримав «відпускну». З 47 років, які йому відвів Бог на життя, десять він провів на засланні. То ж тема волі завжди супроводжувала його творчість.

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Бачачи важке життя свого народу, його муки, поет не полишав надії на щасливу долю українців, яку вони мають вибороти у майбутньому. Тому так обнадійливо звучали його слова:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

Віра поета передавалась простому люду, який шанував Тараса, знав його вірші і передавав їх від одного до другого. А разом з цими віршами передавалась надія, що прийде час

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Пророчі слова Шевченка справдились. Україна стала вільною. Український народ отримав шанс розбудувати свою державу, заявивши про це світу на Майдані Свободи (2004 р.) і підтвердивши свою непохитність у прямуванні до визначеної мети на Майдані Гідності (2014 р.). Але цей шанс потрібно ще реалізувати. Вже майже чверть століття українці намагаються це зробити, але на їхніх ногах висять важкі гирі радянського минулого, які тягнуть нас назад,ту імперію.

До того ж, весь цей період замість об’єднання зусиль, консолідації суспільства і еліт ми спостерігаємо політичні чвари, протистояння, реалізацію корупційних схем та намагання «утопити» своїх опонентів. Як тут не згадати знову Тараса:

Мій Боже милий, як-то мало

Святих людей на світі стало.

Один на другого кують

Кайдани в серці. А словами,

Медоточивими устами

Цілуються і часу ждуть,

Чи швидко брата в домовині

З гостей на цвинтар понесуть?

Отак і нині нерідко відбувається в Україні. Але завдяки Майдану Гідності українське суспільство отримало можливість оновлення та набуття нової якості. Саме гідність кожної людини, громади зараз є ключем до розуміння процесів суспільно-політичної регенерації та перезавантаження державності.

Саме гідність ось уже майже два роки не дає зламатися в путінському полоні офіцеру українських Збройних Сил Надії Савченко. І її останнє слово, яке кілька днів тому оприлюднили більшість світових ЗМІ, просякнуто почуттям власної гідності, гідності громадянина Майданної України:

«Я не визнаю ні вини, ні вироку, ні російського суду. У разі обвинувачувального вироку – апеляції не буде. Я хочу, щоб весь цивілізований демократичний світ зрозумів, що Росія – це країна третього світу з тоталітарним режимом і диктатором-самодуром, в якій плюють на права людини і міжнародне право.

Абсурдною є ситуація, коли ті, хто викрадає людей – піддає їх тортурам, потім ще й роблять вигляд, що мають право їх судити. Про який справедливий суд тут може бути мова? В Росії суду і слідства немає! Тут є фарс лялькових маріонеток Кремля і я вважаю абсолютно зайвим витрачати час свого життя на те, щоб брати в ньому участь!»

Сьогодні відбувається не заключна фаза неправедного судилища над українською громадянкою Надією Савченко. Сьогодні відбувається цивілізаційний вибір і стоїть питання — світ буде мирним і щасливим чи житиме у постійному страху терористичних загроз? Відповідь на це питання, насамеред, має даватися тут, в Україні, у Києві.

Тому сьогодні, коли кремлівський цинізм намагається створити видимість засудження вільної людини Надії Савченко, столицею країни мав би пройти багатотисячний марш на чолі з керівниками країни і завершити свою ходу біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Єдине гасло цього мітингу - «Свободу Надії Савченко!»

Сьогодні мала зібратись Верховна Рада України на позачергове засідання з порядком денним «Свободу Надії Савченко!». На цьому засідання народні депутати мали би прийняти чіткі заяви та вчинити чіткі дії по відношенню до Росії, які б викликали міжнародний резонанс і заставили кремлівське керівництво змінити своє рішення по вироку Савченко. Дії ці мають мати комплексний характер — дипломатичний, політичний, економічний, фінансовий тощо.

Реалізація прийнятих рішень мала би негайно розглядатись на засіданні Кабінету міністрів України і невідкладно виконуватись.

На жаль, нічого цього не відбулось. Ті люди, які називають себе політиками, промовчали. Справжнім політиком стала у путінських застінках капітан Збройних Сил України Надія Савченко. Бо вона знає реальну ціну свободи і неволі, знає, що таке підлість і гідність:

«Я тепер, вже як політик, більше не подам руки Росії не політичній арені. Дуже не з руки подавати руки тому, хто тримав тебе в наручниках, а твій народ – в кайданах. Але приймаючи кожне своє політичне рішення, я завжди буду думати, як воно аукнеться на простому народові, як України так і Росії. Бо в Росії, не дивлячись ні на що, все ж є багато чесних, порядних, добрих і нещасних людей».

Еще блоги

Блоги