Шлях позиціонування ПАРЄ - Україна: від конфлікту до агресії Микола Голомша

Глобальна гібридна агресія РФ проти України визнана ЄС. Двадцятого лютого 2014 року путінсько-терористичні війська окупували Автономну Республіку Крим. Під прикриттям публічного фіглярства Владіміра Путіна, який заявляв про те, що солдатів путінської федерації на українському півострові немає, влада була демонтована, а владні кабінети зайняли кримські кримінальні авторитети.

Світ застиг в геостратегічному шоці. Він не міг оговтатися від брутальних дій путінської Росії, яка розтоптала міжнародне право та десятирічні спільні глобальні домовленості про мир і співпрацю. Європа і США на початку березня 2014 року оголосили Кремлю економічні санкції. До них приєдналися понад сорок країн світу. Офіційне рішення щодо санкцій прийняла Парламентська Асамблея Ради Європи.

В середині квітня 2014 року мобільні терористичні групи російських спецслужб разом із заздалегідь розконсервованими агентами з числа місцевих мешканців стали нападати на офіційні установи, відділки міліції, адмінбудівлі та тероризувати місцеве населення. Спеціальні координаційно-технологічні групи російського телебачення опинялися в місцях масових заворушень нерідко раніше за диверсантів, що засвідчувало їхню координацію з єдиного центру.

Коли захоплення державних установ та встановлення влади путінськими диверсійними підрозділами та активістами проросійських сил набуло загрозливого характеру, в країні була оголошена Антитерористична операція. Вже за кілька днів Кремль вустами міністра закордонних справ Сєргєя Лаврова пригрозив Києву можливістю застосування збройних сил проти України: «Якщо наші законні інтереси, інтереси росіян будуть атаковані безпосередньо,... я не бачу іншої можливості, крім як відповісти згідно з міжнародним правом. Напад на громадян Росії - це напад на Росію", - заявив він.

Публічною реакцією з боку НАТО на цей момент було вираження стурбованості «сьогоднішньою загрозливою риторикою з боку Росії». Таку ж позиццію висловила в своїй резолюції у квітні 2014 року і ПАРЄ: «Асамблея висловлює глибоку стурбованість з приводу нарощування великого числа російських збройних сил уздовж кордону з Україною...». Одночасно Асамблея закликала Росію вивести війська з Автономної Республіки Крим.

На той час ніхто із провідних світових гравців не сподівався на подальшу агресивну ескалацію ситуації з боку Росії. Більше того, Захід на той момент намагався сприймати всі події на сході України як внутрішній конфлікт. А окремі представники ЄС готові були погодитись з трактуванням подій в Україні, яке пропонувала Москва — громадянська війна.

Такі дипломатично-публічні вихідні позиції тривалий час утримували прогрес переговорного процесу в нормандському форматі. Якби Україною одразу був запропонований будапештський (країни, що підписали Будапештську угоду 1994 року) формат перемовин, або якщо було б продовжено пошук шляхів виходу в женевському форматі, то зацікавлені сторони могли б вийти на більш чіткі, потужні і зрозумілі за своєю послідовністю і термінами рішення вже давно.

На жаль, логіка дій міжнародних учасників переговорних процесів не зустріла скоординовано-концентрованого напору всіх гілок влади. Знадобилось ще маса часу, а найголовніше, гібридно-терористичних ініціатив з боку Кремля — вторгнення путінських регулярних військ на Донбас, кривава атака російськими терористами малазійського Боїнга в українському небі, ракетні обстріли житлових кварталів Маріуполя та інших населених пунктів, бомбування російською авіацією мирних населених пунктів в Сирії, активізація євроскептичної та антиамериканської пропаганди в країнах ЄС і США — щоб громадські спільноти світу усвідомили всю глибину небезпеки, що насувається на західний світ з Москви.

Зрештою, через два з половиною роки від початку агресії путінського режиму проти України країни цивілізованого Заходу стали розуміти справжню сутність глобальної політики, яку проводить Кремль на даному етапі, та перманентність і послідовність дій, які вчиняють путінські терористи.

Результатом такого розуміння стало нещодавнє прийняття ПАРЄ, за наполегливої позиції української делегації, двох резолюцій: "Політичні наслідки російської агресії в Україні" та "Засоби правового захисту в разі порушення прав людини на українських територіях, що знаходяться поза контролем української влади".

Асамблея під тиском обставин і невідворотніх доказів зрештою визнала факт глобальної російської агресії в Україну. Резолюції можна було б вважати поворотним моментом у відношенні Заходу до Російської Федерації, політичним Рубіконом. Однак існують певні застереження, на яких хотів би зупинитися.

Перше. Потужним політичним інструментом протидії Путіну ці резолюції могли б бути два роки тому, що могло б врятувати від загибелі українських Героїв, мешканців Алеппо, французьких громадян та гостей країни. Зараз це лише констатація факту з боку ПАРЄ.

Але навіть за таких умов резолюції не повинні переходити в історію, їх потрібно потужно тиражувати, бо занадто висока ціна заплачена і платиться щоденно за кожний рядок цих документів.

Друге. ПАРЄ представляє потужне об’єднання 47 європейських країн, які цивілізаційно визнають верховенство права і, що найважливіше, гарантують основні права і свободи людини і громадянина. Однак будучи глобальним гравцем міжнародної політики, ПАРЄ веде себе як окрема маленька держава, яку потрібно весь час умовляти або примушувати до виконання нею ж проголошених принципів.

Третє. За час ведення бойових дій на сході України і активізації російської збройної та пропагандистської присутності на територіях інших країн змінилось розуміння сутності діяльності путінської РФ на міжнародній арені. Це вже не окрема агресія проти України, а комбіновані глобально-гібридизовані агресії (поле агресій) Кремля проти світової системи демократичних ціностей, норм і стандартів співжиття.

Четверте. Небажання парламентських євроеліт брати на себе високу цивілізаційну відповідальність за дієве врегулювання ситуації на сході України веде до небажання (і навіть страху) визнавати путінську Російську Федерацію режимом глобальних терористичних практик на планеті. Страх цей має історичні та технологічні витоки і нинішні лідери ПАРЄ на ментальному рівні не можуть його позбутися.

Визнання ж РФ державою-терористом автоматично призвело би до невідкладної необхідності тотального усвідомлення міжнародною спільнотою кардинальної зміни нині діючого мирного глобального світоустрою. За таких умов щезає так звана дипломатично-медійна «третя сторона», світ ділиться навпіл, де є Добро і Зло, Цивілізація і Варварство.

П’яте. Наразі ми можемо говорити лише про ті речі, які можуть бути відчутними уже найближчим часом. В такому разі варто розпочати з модернізації в самому ПАРЄ — змінити регламенти її діяльності, зробити процедури активно-короткими і дієвими. Це не бажання, це вимога і виклики динамічного часу та гіперактивностей креативно-технологічних путнських центрів.

Замість висновку. Спільними зусиллями світ мирного способу життя разом з Україною приструнить Путіна і заставить РФ обмежити територіальні та політичні апетити. Однак це навряд-чи можна буде вважати перемогою над глобальним агресором.

Насправді до такого розвитку подій Кремль вже готовий. І давно розробив нову стратегію поведінки, яку можна назвати «гібридизацією миру». Це коли за відсутності бойових дій і мирного існування територій мешканці населених пунктів житимуть в страсі і непевності, викликаними перманентними комунікаційно-контентними агресіями путінських технологів. Така агресія значно потужніша за фізичну, оскільки вона має необмежений рівень нагнітання різноматнітних агресій і фобій і безкінечна в часі.

Путінська Росія кинула виклик світові. Якщо ми — Україна - зможемо довести міжнародній спільноті небезпеку цього виклику — переможемо. Якщо ні, нас чекатимуть довгі і важкі випробування.