Передвиборчий рік в Україні, після видворення в Польщу Президента Саакашвілі, обіцяє бути турбулентним як ніколи. Цьому є декілька очевидних, хоча й дещо несподіваних, причин.
По-перше, Міхаіл Ніколозович ображений особисто на Петра Олексійовича. Причому ображений так, як ображаються лиш на Кавказі, коли ця образа виключає мізки і вимагає лиш одного - помсти.
Тому він перейде, не вагаючись, всі можливі і не можливі червоні лінії. Український «список Магнітського» з корупціонерів, формування якого він вже анонсував на своїй першій прес-конференції у Варшаві, це квіточки. А от у ролі ягідок виступатиме непублічна інформація, якою він володіє, про схеми і алгоритми, напрацювані пост-майданними керманичами України, спрямовані на дерибан всього і вся у країні. При цьому бажаючих отримати і використати цю інформацію на Заході вже більше, аніж достатньо.
По-друге, екс-Президенту Грузії конче необхідно знайти механізм, який дозволить йому повернутися в Україну. Адже в Грузії його ніхто не чакає, а на Заході йому, по великому рахунку, робити нічого. Ну не подасться ж він у викладачі якогось університету в Нідерландах чи коментатори третьосортних телеканалів.
Зрозуміло, що варіанти «в багажнику легковика» чи «партизанськими тропами» через Карпати йому не підходять категорично. Повторний «прорив» кордону, натомість, виглядає утопічно, адже професійна образа, якої він завдав українським прикордонникам, багато хто з яких пройшов пекло неоголошеної війни з Росією на Сході, відтепер вже так їх мотивує, що не допоможуть ніякі «активісти».
Тому варіанти два, - вигравши справу про (не)законність позбавлення його громадянства України у Верховному Суді в Києві або отримавши відповіне рішення Страсбурзького суду. Таким чином, юридичний фронт а ля «Порошенко via Саакашвілі» виконуватиме роль новітньої Санта-Барбари аж до наступних президентських виборів в Україні.
По-третє, в Росії ніхто не відмовився від ідеї повної делегітимізації влади в Україні, дестабілізації внутрішньополітичного становища та, як мінімум, отримання повного контролю над зовнішньою та внутрішньою політикою Києва. Тому Саакашвілі - це як знахідка для Кремля. Не дарма одразу після його депортації в російських ЗМІ почали знову з’являтися інтервью різних сумнівних грузинів, які стверджують про ніби то «грузинський слід» в розстрілах Небесної сотні. Подіних провакацій побачимо ще не один десяток.
Водночас, якби не було Саакашвілі, його варто було би видумати. Хай це прозвучить цинічно, але він потрібен Україні. Навіть незважаючи на те, що вся історія з його запрошенням, наданням громадянства, призначеннням губернатором архіскладної Одеської області і тим більше з позбавленням його громадянства - це лянцюжок неприпустимих помилок особисто Президена Порошенка, які, не можна цього виключати, вартуватимуть йому другого президентського терміну.
Насправді, Саакашвілі відіграє роль такого собі каталізатора для багатьох суспільно-політичних процесів в Україні. І якщо його присутність в Києві ще відлякувала потенційних нових політичних лідерів від участі в будь-яких політичних поцесах, через недовіру до самої персони Саакашвілі. То видворення його з країни дає карт бланш всім тим, хто не сприймає особисто Петра Порошенка в якості глави держави та/або той політичний клас, який де факто узурпував владу в усій країні.
При цьому прапор головного борця проти політичного режиму Президента Порошенка, який намагався був безуспішно монополізувати Президент Саакашвілі, спробують підхопити як старі, вже класичні, опозиціонери типу Юлії Тимошенко, Анатолія Гриценка, Валентина Наливайченка тощо, так можуть з’явитися і нові політичні обличчя, народжені в постмайданні буремні часи, під час місцевих виборів, виборів у новостворених об’єднаних територіальних громадах, у відстоюванні свого майна під час безлічі рейдерських атак «любих друзів» нинишньої влади, боїв за ДАП, хаотичного виходу з Ілловайську і Дебальцево тощо.
Чи вдасться умовним «новим» перемогти традиційних «старих» політиків передбачити не можливо. Проте один факт вже є не заперечним. Міхаіл Саакашвілі, завдяки своїй харизматичності, впертості і по-грузинськи безшабашній епатажності, став справжнім каталізатором народження нових політичних еліт в Україні, які раніше чи пізніше замінять давно вже збанкрутілі старі. Залишається лиш сподіватися, що це відбудеться вже в цьому та наступному роках. Адже ще однієї історії а ля президентські вибори мирного 2010-го чи «анти-терористичного» 2014-го, коли українцям щоразу доводилося обираті з двох зол менше, втретє країна може вже й не витримати, адже запас міцності вичерпується невпинно.
