Людина турбується про свою зовнішність і здоров’я не лише заради себе, а й тому, що їй не байдуже, як вона виглядає в очах інших. Водночас вона повинна чітко відрізняти заслужену критику від намагання образити. Закони позиціонування держави дуже схожі – вона має враховувати, як її сприймають у світі, дбати про свій імідж. А також не допускати, щоб її принижували, обмежували її право на самовизначення і вільний розвиток.
Дуже часто ми, українці, дивуємося, що нас не підтримують і не розуміють за кордоном. Декому хочеться, щоб нашу країну безперервно жаліли через її складну історію, так, наче образ жертви – це головне, з чим Україна може асоціюватися. Справді, ХХ століття прокотилося по українцях, немов важкий каток. Дві світові війни. Більшовицький терор. Голодомор. Сталінські й гітлерівські концтабори.
Планомірне знищення інтелектуального й культурного цвіту нації. Русифікація, яка вразила багато міст. Зрештою – Чорнобильська аварія, що створила Україні образ зони екологічного лиха планетарного масштабу. Але чим ми відповіли на ці втрати й випробування?
Наприкінці такого страшного століття Україна з’явилася на політичній карті світу як окрема, суверенна держава! А це значить, що ми не лише народ-страждалець, а й народ-переможець. Мусимо пам’ятати про цю свою рису. Досі ми не вміли бачити й позиціонувати себе саме такими. У багатьох українців яскраво виражений комплекс меншовартості. Переконаний, що нам давно пора пропагувати нові сторони свого іміджу – стійкість, переможний дух, здатність до модернізації й духовного оновлення, любов до своєї багатої, родючої землі. Це все в українців є, бо ми – надзвичайно багата нація. І ресурсами, і талантами, й інтелектом. Такими себе повинні бачити ми.
А якими бачать нас?
Для мене надзвичайно важливо було зрозуміти думку двох відомих іноземців, які були безпосередньо задіяні в процес подій, що відбувалися в Україні з 2014 по 2019 роки. Мова йде про Івана Міклаша та Романа Ващука.
Іван Міклаш, колишній віцепремʼєр-міністр – міністр фінансів Словаччини, екс-заступник голови Стратегічної групи радників з підтримки реформ (SAGSUR) при Кабінеті Міністрів України. Він мав безпосередній вплив на економічні та стратегічні рішення, які ухвалювалися урядами нашої держави.
За результатами доповіді «REFORMS IN UKRAINE AFTER REVOLUTION OF DIGNITY» автором якої і є Іван Міклаш, Україна отримала багато позитивних моментів, але якщо загалом оцінювати досягнення за 6 років, то їх менше, ніж розчарувань українського народу.
Цікаво, що саме тоді потрібно було робити ставки на найменш олігархічні та найбільш перспективні сектори української економіки – на агропромисловий комплекс та інформаційні технології. Це визнає й Іван Міклаш. Тобто саме ІТ-галузь та сільське господарство мали б стати головними джерелами відновлення економіки. Це галузі, в яких Україна вже досягла успіху та може досягти ще більше без особливих складнощів. Єдине, що для цього потрібно, – інвестиції в українську економіку.
При такій великій кількості агрохолдингів в Україні, які мали відношення до великих грошей, вони все ж таки лише частково мали відношення до українських олігархів.
Щодо ІТ-галузі, то зараз Україна на четвертому місці у світі з експорту інформаційних продуктів і послуг. А торік 12 вітчизняних компаній увійшли до топ-100 кращих підприємств світу, що спеціалізуються на інформаційних технологіях. Українські програмісти задіяні в проектах світового рівня.
Відтоді як Канада стала першою західною державою, що визнала незалежність України у грудні 1991 року, відносини між нашими державами невпинно розвиваються. Свою непорушну підтримку Канада демонструвала не раз, але особливо – після початку російської агресії. Гуманітарна допомога, військова, політична та фінансова підтримка – протягом останніх років Канада є ключовим партнером України на світовій арені.
З 2014 по 2019 роки канадську дипломатичну місію в Києві очолював етнічний українець Роман Ващук, який усім серцем вболівав за наш успіх. Так от, по завершенні своєї каденції він дав корисні поради не лише своїй наступниці, а й державі Україна, яка довгий час була його домом.
По-перше, менше дослухатися до порад. Україна мусить сама знайти ключ до ситуації. Також усім канадцям, які приїздили щось робити в Україні, він завжди радив протерти очі, прочистити вуха й слухати, думати, дивитися – до того, як формулювати власні погляди чи давати поради. Україна не є абсолютно винятковою, але її унікальність полягає в сукупності різних факторів, тож прямі «копіпасти» з інших середовищ можуть і нашкодити.
По-друге, Україні потрібно усвідомити, що не можна виїхати лише на жалі та співчутті. Однак і не на бундючності й зарозумілості. Люди прагнуть бути пов’язаними з державою, якій дають шанс на успіх. Кожен хоче бути партнером успішного проекту! З країною, в якій всі лише вказують на негатив та роблять взаємні закиди, не стануть раптом всі обійматися. Конче необхідний позитивний зовнішній образ.
По-третє, він закликав не забувати і робити акценти на реальних позитивах власної держави, презентуючи її назовні. Не треба зовсім втрачати самокритичності, але представляти себе найкорумпованішими, найгіршими, найбільш дисфункціональними – не допоможе досягти світового успіху.
Європейські сусіди, даючи поради та допомагаючи українцям, не врахували декілька важливих ментальних якостей, притаманних українському народу. Українці звикли не задовольнятися результатами успіху у 20–30%, українці звикли досягати результатів на 100–105%. І те, що в західних країнах вважається успіхом на 20%, у нас це незадовільний результат. Друга помилка західних партнерів – хибна думка про те, що в Україні можна викорінити корупцію швидко, як, наприклад, в Австралії чи Румунії. Але в якийсь момент стало зрозуміло, що потрібно не просто боротися з корупцією, потрібно змінювати систему управління державою, але комунікуючи з людьми в першу чергу.
Вищезгадані іноземні фахівці, які працювали в Україні, також акцентують увагу на головній проблемі: за українців постійно хтось приймає рішення.
Так і є.
Згадаймо Саміт G7, що відбувся у 2015 році в Німеччині, коли канцлер Німеччини Ангела Меркель запропонувала внести в декларацію Саміту пункт про створення в Україні «клубу реформ», до якого увійдуть посли країн Великої сімки і будуть відслідковувати, як в Україні проходять реформи. І саме тоді низка послів і задумались над тим, чи повинні вони мати прямий вплив на управлінські рішення в Україні, хоч і сама Україна, і її громадянське суспільство закликали їх долучитися до українських реформ. І в результаті бачимо, що не українська влада почала формувати свою власну адженду, а інші – ззовні. Але, те, що добре в інших, не обов’язково має бути добрим у нас.
Іноземці щоразу хотіли накласти «шапку управління» своєю державою: Канади, США, Німеччини тощо, на управління нашою державою. Було багато різних прорахунків і тому багато було незадоволених.
Згадати варто і нав’язливу позицію західних партнерів щодо захисту прав ЛГБТ-спільноти в Україні. Актуальність цього питання також пов’язана з рухом України в напрямку інтеграції з ЄС, де утвердження гендерної рівності є одним із основних стандартів і одночасно одним з найважливіших показників демократичних реформ. Хоча українське суспільство зі своїми традиційними цінностями ще не визріло до обговорення цього питання.
Чомусь сусідів почали цікавити національні меншини, що проживають на території України, а не самі етнічні українці, яких проживає на території України майже 78%. Україна офіційно визнана багатонаціональною державою, але не багатоетнічною! В Україні етнічних українців 77,8%, росіян – 17,3%. На території країни проживає аж 130 націй і народностей. Білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї складають 3,1% населення; а вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи набирають разом 1,1%. Решта 112 спільнот становлять у сумі лише 0,4% від загальної кількості мешканців України. Отже, питання захисту прав етнічних та мовних меншин не є настільки критичними, як здавалося комусь з-за кордону.
Ми витрачаємо в рази більше часу, сил і ресурсів на складання звітності перед іноземними інституціями, аніж маємо від цього користі.
Також бачимо за останні роки, що керівники – іноземці не виправдовують покладених на них сподівань, не дають потрібного результату і не сприймаються українцями.
Можна похоронити будь-які реформи, якщо ставити надскладні експерименти. Невдала політика МВФ щодо підняття тарифів похоронила не один уряд України. Так, МВФ хотів прозорості в розрахунках, але не врахував, як мислить українець. Якщо ціна газу висока і потрібно через величезні зусилля отримати субсидію, то відношення до такої інституції апріорі негативне. А сам процес отримання субсидійної підтримки ще більше принижує українця та його гідність, що і викликає відразу як до установи, так і до самої реформи.
Варто згадати тут і ліквідацію величезної кількості банків, що стали сумною подією для багатьох вкладників, хоча з точки зору прозорості фінансової системи, це мабуть було правильним і потрібним рішенням. Та загалом, дуже багато подібних і потрібних рішень були і є надзвичайно болючими для українського народу.
Щодо ситуації з е-декларуванням та КСУ. Нам повідомили, що місії Міжнародного валютного фонду в Україні не буде через рішення Конституційного Суду про скасування
е-декларування. Не буде місії, не буде траншу. Подібний звітний сигнал ми отримали від Світового банку, від ЄБРР, від усіх послів Великої сімки, які перебувають в Україні.
Так, рішення Конституційного Суду України щодо електронних декларацій поставило під загрозу співпрацю України зі Світовим банком та Міжнародним валютним фондом (МВФ). За оцінками керівної ланки Світового банку Україна порушує свої зобов’язання за укладеними домовленостями, що ставить під загрозу всі проекти Банку з Україною – на близько 2,23 млрд доларів. Якщо оперувати мовою цифр, то Україна ризикує до кінця 2020 року втратити два транші МВФ по $700 млн, а також – 600 млн євро в рамках допомоги ЄС і $350 млн – від Світового банку. А наступного, 2021 року, ще $1,5 млрд від МВФ, 600 млн євро від ЄС і $350 млн від Світового банку. Також існує ризик вимог дострокового повернення виділених коштів – близько $10,7 млрд грн від МВФ і 2,2 млрд євро від ЄС. Отака ціна партнерства!
А щодо суб’єктів декларування, яким потрібно було внести в систему не лише нерухомість, автомобілі, земельні ділянки, а й картини, ікони, ювелірні прикраси, годинники і хутро, побутові цінності тощо. І це дуже довгий і кропіткий процес, що не пробачає помилок. То про яку «любов» активістів громадянського суспільства, від яких це вимагав Світовий банк, може йти мова, після такого знущання. Оскільки навіть за неточність чи помилку в декларації може бути вже кримінальна відповідальність (Статтею 3661 Кримінального кодексу України передбачено кримінальну відповідальність за подання завідомо недостовірних відомостей у декларації).
Підсумовуючи, хочу сказати, що з 2014 року і до сьогодні українці повірили в міф, що «Західний світ» має вибудувати для них суперкомфортну державу. Але «Західний світ» не знав, що насправді в душі українця.
Висновок один: ми маємо будувати власну адженду, і лише тоді, коли ми її правильно скомунікуємо, ми можемо отримати допомогу світу, але це не має бути на поводі в того ж самого світу.
Так, ми могли б отримати трохи менше грошей, але і залежність була б значно меншою. І на сьогодні ми виглядаємо в очах світу не дуже то й привабливо, але ситуацію згодом можна ще виправити, адже у нас є і час, і ресурси, і люди.
Подпишись на наш ТЕЛЕГРАММ- КАНАЛ - узнай о самом важном в Украине и мире
