Світ невпинно наближається до великої війни. Вектор в її напрямку задав Президент Росії Владімір Путін у 2007 році своєю відомою промовою на Мюнхенській Безпековій Конференції. Хоча меседжі, які він тоді озвучив, почули насправді одиниці.
Минуло одинадцять років. Наразі провідні експерти та політики з ключових країн світу рожеві окуляри вже зняли. Проте справі це не допомагає. Відчуття війни, її різкий запах, стають все більш стійкими.
А як же так сталося, що людство, з усіма новітніми технологіями Маска, Цукерберга й інших, досвідом десятків мільйонів жертв за результатами двох світових і безлічі локальних воєн за останні сто років, потужними міждержавними інтеграційними проектами, новітніми демократичними цінностями тощо, знову опинилося за крок від кровавої безодні?
А відповідь насправді очевидна, вона проста і безапеляційна.
По-перше, після знищення біполярного світу, повноцінної заміни йому вчасно не було знайдено, незважаючи на всі потуги. Часи яскравих лідерів типу Франкліна Рузвельта, Конрада Аденауера, генерала де Голя, Вацлава Гавела й інших почили в бозі. Водночас і відповідального консолідованого лідерства великих держав більше не стало.
По-друге, старі інституції із застарілими правилами ухвалення рішень, як то РБ ООН з гальмом у вигляді «вето», ОБСЄ з найгіршою формою досягнення домовленостей у вигляді «консенсусу», не говорячи вже про інші глобальні й регіональні міжнародні організації, стали декоративними органами, не здатними оперативно реагувати на виклики сьогодення.
По-третє, аж надто чисельною стала плеяда людей, які прийшли до влади в багатьох країнах і відчули себе Брюсами всемогутніми, як герой одноіменного голлівудського блокбастера.
Як наслідок, в умовах недієздатності міжнародних організацій, ставити їх на місце доводилося, нікуди правди діти, порушуючи основоположні принципи і норми міжнародного права. Відповідно, ящик пандори було відкрито на повну, чим рано чи пізно мали скористатися і скористалися ті, кого запросто, без глобальних потрясінь, поставити на місце вже майже нереально.
І що ж маємо в сухому залишку?
Наразі настала епоха так званих «чорних лебедів», які так чи інакше відіграють роль каталізаторів тектонічних змін в глобальних процесах.
Першим було збиття МН-17 над окупованим Донбасом. Тоді світ звів брови, мляво, але нарешті прореагувавши. Проте на жодні концептуальні рішення, які би поставили агресора на місце, політичної волі не знайшлося.
Роль другого відіграла «справа Скрипаля». Реакція світу виявилася, неочікувано для багатьох оглядачів, доволі різкою. 150 дипломатів будь-якої національності, з часів завершення холодної війни, раніше аж майже 30 країн плюс НАТО ще не оголошували персонами non grata.
Третім «чорним лебедем» може стати так звана хімічна атака в сирійському місті Дума. При цьому хто там правий, а хто ні, по великому рахунку, питання другорядне. Основоположна проблема в тому, що навіть при реальній загрозі жорстких воєнних дій РадБез ООН вчергове, і то два дні поспіль, незважаючи на два позачергові засідання, виявився імпотентним.
Як наслідок, світ напружився, прискіпливо вчитуючись у чергові твіти лідера одного ключового геополітичного гравця і намагаючись водночас зрозуміти чого чекати на завтра по істеричним коментарям представників ще одного, повним ходом готуючись до найнепередбачуваніших, навіть апокаліптичних, сценаріїв розвитку подій.
І що ж далі?
Так виглядає, що маємо ситуацію, яка нагадує відому карибську кризу. Тоді у лідерів США і СРСР вистачило здорового глузду схаменутись. Розв’язка була досягнута, в тому числі через задіяння ширшого пакету домовленостей, частиною якого було виведення Першингів з кордонів з СРСР.
Як уникнути війни цього разу, передбачити складно. Проте без репутаційних втрат як для Трампа, так і для Путіна, завдання практично не реалістичне.
