Обираймо надійне! Слідами однієї публікації Павло Жовніренко

6 червня у виданні «Политические Известия в Украине» була опублікована стаття шанованого мною аналітика і громадського діяча Вадима Трюхана «Про союзників України, вірніше про їх відсутність», тема якої для воєнного часу надважлива.

В публікації було висловлено кілька цікавих тез і пропозицій, щодо яких я б хотів подискутувати.

Зазначу, що цілком слушними є констатація автором повної відсутності міжнародних договорів України з іншими державами про воєнну допомогу і рекомендація українській владі звернутися «до НАТО з пропозицією укласти договір про воєнну допомогу по прикладу того, який укладено з Фінляндією», а також здійснити активні кроки для отримання статусу головного союзника США поза НАТО.

Разом з тим я маю сумніви в об’єктивності деяких оцінок і реалістичності окремих пропозицій. Зокрема, автор зазначає, що Росія у 2013 році залишалася для України «торгівельним партнером номер один з довготерміновими планами по виробничій кооперації в цілій низці галузей, - від машинобудування, до ракетної і авіаційної промисловості. При цьому 17 жовтня 2013 року в Калузі під час десятого засідання українсько-російського міжурядового комітету з питань економічного співробітництва ці плани конкретизовувалися, а 17 грудня того ж року, в розпал Революції гідності, в Москві проходила міждержавна комісія, під час якої було підписано цілу низку відповідних угод». 

Так, Кремль тоді на словах публічно і систематично заявляв про наміри розвитку кооперації з Україною, укладав з нею договори, але насправді продовжував системно діяти в напрямку згортання економічних зв'язків з Україною. Саме дискримінація українських товарів, численні «сирні», «м’ясні», «кондитерські» ембарго, заморожування або анулювання вже досягнутих домовленостей з міждержавної кооперації в галузі різних виробництв призвели у 2012-2013 роках до створення у переважно «регіоналівській» Верховній Раді конституційної більшості, готової голосувати за європейський вектор. Одним з маловідомих фактів деструктивної роботи керівництва РФ, його «контрольним пострілом» у російсько-українську економічну співпрацю я поділився якраз тоді, у 2013 році в журналі «Стратегия России»: «У вересні регіональні адміністрації РФ отримали з Москви вказівку провести оцінку наявних активів українського бізнесу в регіонах і прорахувати конкретні економічні збитки від повного згортання співпраці з Україною , включаючи розрив коопераційних зв'язків, договорів про співпрацю і навіть міжвузівських контактів.»

Говорячи про ефективність укладення двосторонніх угод в оборонній сфері п. Трюхан підкреслює: «Інші сусіди агресивної Росії над цим працюють. Та ж нейтральна Фінляндія, наприклад, уклала такий договір з НАТО, Швеція і Фінляндія підписали двосторонню угоду про воєнну концепцію, Польща, Румунія і прибалтійські держави добилися розміщення додаткових військ НАТО тощо.» Базуючись на цьому, автор пропонує звернутися до всіх наших сусідів (окрім Росії), а також до всіх тих країн, які традиційно підтримують незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України укласти договори про воєнну допомогу.

На мій погляд підписання таких угод виглядає практично нереальним. Адже двосторонні договори між партнерами укладаються лише в разі обопільного інтересу. Так, для України вони були б далеко не зайвими, але чи потрібні вони нашим сусідам – Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії, Туреччині, які є членами НАТО і надійно ним захищені? Яких плюсів додадуть ці угоди у сфері безпеки країнам, які нам симпатизують? Як на мене – жодних, швидше навпаки. До того ж, якби навіть ми наукладали безліч договорів – в разі широкомасштабної агресії Росії наші партнери навряд чи змогли б їх використати для надання реальної і швидкої допомоги, хочаб тому, що процедура прийняття рішень у демократичних країнах досить розтягнута у часі. Цього недоліку позбавлена лише одна міжнародна угода, Північноатлантичний Договір,завдячуючи тому, що до нього включена імперативна норма прямої і негайної дії, яка в разі агресії проти будь-кого з членів НАТО не потребує жодних додаткових рішень парламентів, урядів, президентів - стаття 5. Тому жодне співробітництво не дає і не дасть гарантій безпеки і суверенітету України. Їх може дати тільки членство в НАТО.

Далі. Автор стверджує, що «в сучасному світі є лиш чотири способи гарантувати власну безпеку. А саме, - членство в НАТО, нейтралітет, власна ядерна зброя і система договорів про воєнну допомогу. Перші три явно не наші, принаймні у короткостроковій перспективі.» По-перше, як показує порівняно недавня історія нейтралітет сам по собі не є запобіжником нападу – достатньо згадати окупацію Гітлером нейтральних Бельгії та Нідерландів, або напад Сталіна на нейтральну Фінляндію. По-друге, я не є таким песимістичним щодо безперспективності нашого вступу – і то швидкого! - до Північно-Атлантичного альянсу. Більше того, я бачу всього два ефективні дипломатичні напрямки нашої роботи із гарантування незалежності і територіальної цілісності:

1. Початок активного публічного діалогу з партнерами по Будапештському меморандуму із забезпечення його виконання – тобто створення передбаченого пунктом 6 зазначеного договору формату переговорів за участі саме його підписантів,

2. Проведення консультацій з керівниками НАТО та країн-членів щодо негайного прийому України до Альянсу. Що це цілком можливо підтверджується історичним фактом: Греція і Туреччина були свого часу дуже швидко прийняті до НАТО без виконання будь-яких умов на підставі концепції «стратегічного реагування».

Проф. Г. Перепелиця так описує той прецедент: «Греція якраз мала колосальне геостратегічне значення для НАТО, що було головним аргументом для її прийняття до Альянсу. Аколи Радянський Союз пригрозив Туреччині вийти із договору Монтре, якщо Анкара не дасть можливість побудувати бази в Чорноморських протоках, щоб взяти їх під контроль - це фактично був ультиматум і загроза прямої воєнної агресії проти Туреччини. Якби турки дозволили це зробити, то Радянський Союз захопив би Чорноморські протоки військовим шляхом. Це був би прямий напад на Туреччину і в цих умовах загрози агресії з боку Радянського Союзу, турки попросились у НАТО. Це і ми могли б зробити.»

Резюмуючи, зазначу, що я згоден з п. Трюханом у тому, що м’яч – на українській половині поля. Треба лише вміло його обробити. Тож думаймо і діймо.