Призначення Леоніда Макаровича, яки переживає вже якусь третю, сьому чи надцяту молодість, главою делегації України в Тристоронній контактній групі було з одного боку не очікуваним. Адже виправдання  його попередником своєї відставки поважним віком не передбачало, що його наступником стане хтось ще старший.

 

Проте водночас воно і читалось. Особливо після того, як Президент Зеленский публічно озвучив критерії, якими він керується підшуковуючи заміну Президенту Кучмі.

 

Що ця кадрова зміна означає? 

 

На мою думку три речі, зокрема:

 

Перше. Переговори і далі будуть продовжуватися в інтенсивному режимі. Проте на всеохоплюючий результат вони не будуть націленими. Акценти робитимуться в основному на гуманітарних речах, зокрема обміні військовополоненими та політичними заручниками, а також на забезпечення першочергових соціальних потреб українців, які перебувають на тимчасово окупованих територіях.

 

Друге. Загроза компромісів, які будуть на межі червоних ліній, або навіть виходитимуть за них, зросла, як ніколи раніше. Леонід Кучма був непоступливим перемовником, якого навіть на пусту насправді за змістом "Формулу Штанмаєра" ламали ледве не через коліно всім миром. Леонід Кравчук набагато поступливіший. Для нього так бажаний мир на українській землі важить більше всього іншого. Тому виникає питання, - а яких же сюрпризів від нього чекати?

 

Третє. Професіоналізація переговорного процесу відкладена у довгу шухляду. Здавалося б, є готовий перемовник, який здатен вміло і креативно відстоювати українську позицію і водночас працювати на пошук розв'язок, - Олексій Рєзніков. Проте його час ще не прийшов. Хтось невидимий вирішив, що варто ще погратися в імітацію. І то незважаючи на те, що час спливає, адже оголошений Президентом Зеленським рік на досягнення врегулювання раніше чи пізніше таки має добігти о свого завершення. І тоді План Б, деталі якого нікому не відомі.

 

І в сухому залишку. Ми, українці, можемо скільки завгодно робити кадрові рокіровки у власній  команді перемовників, яка працює в Мінську вже майже шість років. Проте по великому рахунку це не має жодного значення і впливу на процес.

 

Обнулений Путін не збирається відпускати Україну. Він не визнає самого факта існування Української Держави. Тому виходити треба з того, що попереду ще багато викликів і загроз, які виходять з Кремля. Про швидкий прогрес у будь-яких перемовинах, не залежно від складу їхніх учасників, не йдеться.

 

А Леоніду Макаровичу залишається лиш побажати терпіння і витримки, яких в нього зазвичай достатньо. А ще, - в жодному випадку не прислухатися до "порад" деяких його колишніх (а може і нинішніх) політичних партнерів, які сплять і бачать Україну в складі новітнього СРСР 2.0.