Празнік настаящіх мущін Юрий Луканов

Казали: хто в армії не служив — той не настоящій мущіна. Так от я, канєшно, мущіна. Правда десь наполовину. Бо служив лише три місяці після університету Шевченка, де на старших курсах в нас була військова кафедра і ми один день на тиждень, переодягнувшись у форму кольору хакі, гризли граніт воєнної науки. Викладач техніки підполковник Дудка оцінював цей процес так: “Шо ви здєсь, таваріщі студєнти, балду ганяєтє?”.

Хто, як не він, дивився у самісіньку суть процесу? Коли він прийшов на перше заняття з величезною схемою механіки БТР, я, гуманітарний ботан, пообіцяв собі в усьому цьому розібратися. Бо не складу військовий екзамен — дипом журналіста не отримаю.

І ось він почав розповідати, а я слово в слово записувати і усвідомлювати написане. . Але збився вже хвилин за п’ять: не вловив, що там з чим поєднується.

Я попросив його повторити. Він повторив. І так повторювалося кілька разів. Нарешті він сказав мені: “Таваріщ студєнт, кромє вас, тут єшо люді єсть”.

Я все зрозумів. Поклав ручку. І плюнув на свою обіцянку самому собі. Так і не освоїв бетеерну науку. Як езкзамени потім складав? А охвіцери тупо заплющували очі на те, що мі звідкись списували відповіді на питання. Я не можу собі уявити як ті, кому “пощастило” бути призваним потім у якості лейтенанта, обслуговували ту техніку.

Так ось після завершення навчання в університеті ми три місяці проходили школу жізні у Конотопській дивізії, хоча наш табір розташовувався під Батурином Чернігівської області. Ми стояли в розкішному лісі. Жили в наметах по вже не пам’ятаю скільки чоовік.

У мене взагалі-то плоскостопство. Колись давно з таким до армії не брали. Але в часи моєї молодості правила змінилися і мої плоскі стопи не стали на заваді для виконання почесного обов’язку — захисту саціалістічєскай атчізни.

З віком це минулося. Але тоді, коли засунув ноги у кирзові чоботи, то перетворився з товариша курсанта на нікчемного каліку.. Уже за хвилин двадцять ходіння в такій взувачці мої стопи починали боліти, а за цілий день ходіння їх викручувало так, наче вони потрапили в лещата.

Чи варто говорити, що я ледь пересував ноги, ходив зігнутим, як знак питання, випадав з колони і відставав? На мене просто махнули рукою і не звертали увагу, що я плентаюся десь позаду.

Коли мене після денного ходіння послали на варту охороняти якийсь склад, то я просто приліг собі з автоматом і задрімав. Добре, що в цей час на Конотопську дивізію не напало вороже НАТО, а то б мій склад воно захопило б без жодних зусиль. Ну і добре, що перевірка не нагодилася, а то отримав би кілька нарядів внє очєрєді.

Але школа жізні вона і є школа жізні. Мабуть, наш організм пристосовується до всього. Десь за місяць я у своїх кирзяках грав у футбол. Та не просто в кирзяках, а на босу ногу,тобто без партянок, які українською чомусь називаються онучі. Ще такий фразеологізм ходив: партянок нє нюхал. Так про новоборанців говорили, яких називали салагами. Або взагалі про неслуживих.

Партянкі такі тряпки, які ми накручували на стопи замість шкарпеток То була ціла наука їх намотати. Так ось я понатирав собі всі можливі мозолі і моя нога перестала бути чутливою до грубих кирзяків. Тож я спокійно грав у футбол в чоботях без партянок.

А одного разу мені раптом стало погано.. Діагностував дизентерію — дизуха тоді косила наші лави. Тобто не я один там такий був. Лікар дав вказівку мені переселитися в дизентерійний намет.

Я скрутив свій матрац вкупі з подушкою і пішов до того самого намету. Почувався як в’язень концтабору, котрого не годували хто зна скільки. Перед очима літали мухи. Мене хитало. В голові гуло і я думав, що ось, ось впаду. Але якось доперся туди.

Хоча дивно: живіт не болів. Срачка не нападала. Лише один раз вночі раптом так закрутило, що я стрибнув у чоботи і мерщій поковиляв до туалету з діркою. Там, мабуть,вилив всю свою заразну гидоту.

Загалом їсти при такій хворобі заборонено. Але вранці мене розбудив крик “Луканов!”. Це кричав мій однокурсник і товарищ Олег Шикан. “Шо ти хочеш?” - спитав я роздратовано, бо продовжував почуватися ледь живим. “Справа є”. Він наполягав, щоб я вийшов до нього.

Я вийшов. Він витяг хліб з шайбою масла і дав мені. А маслом нас годували просто чудовим. Я, всупереч заборонам лікарів, з’їв цей гостинець і ви не повірите — мені тут же стало добре. Тобто оту мою жахливу кволість як рукою зняло. Феномен якийсь.

Коли нас відвезли у Батурин до лікарні, то я почувався зовсім нормально. Але дизуха є дизуха і ми мусили відлежатися там.

На вихідні нагодилася моя матуся, яка частенько приїздила провідати синочка, щоб він не вмер з голоду в тій клятій армії. Вона мене побачила лише з вікна. Все зрозуміла, помахала мені рукою і подалася додому.

Наступного чи через два дні вона знову з’явилася. Слід сказати, що для моєї мами, яка померла рік тому, нагодувати дитину — це було щось святе. За будь-якої хвороби перші ліки — це поїсти. А готувати вона вміла все, що завгодно, та ще й так смачно, як ніхто.

І ось матуся моя намалювалася з двома важкенними сумками. Вона упросила медсестру викликати мене, щоб хоч побачити своє чадо. Медсестра казала “Тільки ніяких передач, бо це заборонено”, а сама повернулася до нас спиною і матуся передала мені сумки.

Коли я їх відкрив,то там чого тільки не було! І битки, і котлети, і навіть супердефіцитну рибну ікру матуся десь прикупила. Коротше, в нашій палаті, де лежало чоловік шість, того дня був справжній бенкет.

І що цікаво: нікому гірше від цього не стало. Срачка ні в кого не посилилася. Може, таки мала рацію моя матуся, що їжа це найкращі ліки? Або в нас не дизентерія була, а якесь невідоме на той час захворювання на зразок нинішнього ковіду. А моя матуся відкрила найкращу вакцину від нього — добряче наїстися.

Слід сказати, що поки ми насолоджувалися матусиними кулінарними шедеврами, ті, кому не пощастило захворіти, мусили бігати, висолопивши язика, на тридцятикілометровому марш-кидку. А ми уникли такого жахливого випробування.

Кілька років тому, коли я був у Правому секторі, мені запропонували постріляти по мішенях- у них якраз стрілецькі навчання були. Я взяв калаша, котрого не тримав у руках зі свого курсантського часу у батуринському лісі, і обидва постріли вліпив у десятку. Хоча у БТРі я так і не розібрався, але стріляти мене там навчили.

Думаю, що совок у своїх військових училищах готував не таких карикатурних охвіцерів, як ми. Бо він справді здійснював політику защіти саціалістічєскага атєчєства на чужих територіях. Чим зараз і його спадкоємиця Росія займається на території України, а раніше - в Грузії і Молдові.Тож есересеру потрібні були справжні вбивці. Ну а такі, як ми, були хіба що допоміжним матеріалом.

Цікаво, що, присвоївши мені звання лейтенанта, родіна, а потім вже й батьківщина мене жодного разу не чіпала, не викликала на курси перепідготовки, не підвищувала в званні. Так я й залишися лейтенантом. Про що зовсім не шкодую.

Джерело ФБ

Подпишись на наш ТЕЛЕГРАММ- КАНАЛ - узнай о самом важном в Украине и мире