Я простив Вадима Владиславовича Новинського, який кілька днів тому привселюдно принижував мене, публічно зневажливо ображав мене, дозволив собі підняти на мене руку та погрожував побиттям, фізичною розправою, обіцяючи в подальшому «розібратися» зі мною.

 

Даний вчинок, згідно 55 апостольського правила кваліфікується образою єпископа. Як результат для клірика – позбавлення сану. Для мирянина ж, згідно 3 правила Помісного собору у Святій Софії Константинопольский 873 року – відлучення від церковного спілкування.

 

Як сильна, вольова людина, яка успішно реалізувала себе у бізнесі, Вадим Владиславович звик, що його рішення є визначальними... Можу припустити, що в цьому світі, який лежить у злі (1 Ін. 5, 19), інакше і не можна збудувати та зберегти свій бізнес, де, врешті-решт, «відповідальним за все» в кінцевому результаті є сам власник. Розумію й інше. А саме, церковний меценат, який впродовж років систематично фінансово допомагає Церкві, в якийсь момент може відчути себе особистістю, голос якої важить в церковному житті значно більше, ніж голос простого вірянина.

Не заперечую: Вадим Владиславович дійсно щедра людина. Але канонічний устрій Церкви не передбачає, що її жертводавці можуть користуватися у Церкві правами, аналогічними правам «акціонерів» у бізнес-структурі. У Церкві немає «зборів акціонерів». У ній є лише архієрейські і помісні Собори. Не варто забувати і слова Христа відносно милостині: «нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя» (Мф. 6, 3).

 

Вадим Владиславович — не перший бізнесмен, який, з одного боку, масштабно допомагає Церкві, а з іншого — активно впливає на її самовизначення у суспільній та юрисдикційній сферах. У другій половині 90-х нашій Церкві чимало допомагав Сергій Циганков, який був близький до кола Миколи Азарова, коли той стояв на чолі податкової адміністрації. Згодом почесний титул «головного мецената» УПЦ перейшов від Циганкова до іншого бізнесмена — засновника групи «Донецьксталь» Віктора Леонідовича Нусенскіса.

 

Що було спільного між цими людьми? Обидва вони намагалися перетворити нашу Церкву на інструмент російського впливу на українське суспільство, електоральну базу для проросійських політичних проектів.

 

Сергій Циганков та Віктор Нусенкіс народилися і жили в Україні. А тому їх неприйняття української культури та української ідеї — це, певним чином, результат свідомого вибору. Вадим Новинський народився і виріс у Росії. І це, певною мірою, пояснює його уявлення про те, що Україна не можлива без Росії, а Київська Церква – без Московського Патріархату.

 

Не приховую, я не поділяю ані політичні, ані церковні позиції Вадима Новинського. І як громадянин маю на це повне право. Не заперечую і його громадських та церковних прав. Визнаю, що така позиція цілком природня для нього як для людини, яка народилася і культурно сформувалася у Росії.

 

Засмучує інше, а саме: чому Вадим Владиславович де-факто заперечує моє право як українця і архієрея Української Православної Церкви вільно висловлювати і захищати свою позицію стосовно шляхів подолання церковного розділення в Україні і досягнення такої жаданої, і не з моєї вини втраченої, церковної єдності?

 

«Какой ты архирей? Ты раскалываеш Церковь!» — кричав мені в спину, наздоганяючи біля стін Корецького монастиря, Вадим Владиславович. Перепрошую, але це не так. Я й мої однодумці не прагнуть нового розколу і не є причиною вже існуючого. Навпаки, ми хочемо, аби церковне розділення в Україні згідно євангельської заповіді любові та прощення було уліковане, і мільйони православних християн, які сьогодні перебувають поза межами канонічного православ’я, нарешті увійшли у співпричастя з рештою православного світу… Інша річ, що ми чудово усвідомлюємо — зробити це у церковній, пастирській та культурній ситуації, що нині склалася, можна лише на базі удосконалення канонічного статусу Української Церкви до повної канонічної незалежності, про що було задекларовано Харківським архієрейським собором 1992 р., а згодом підтверджено іншими офіційними документами УПЦ.

 

Як священник не тримаю образи на Вадима Владиславовича і прощаю йому цей нешляхетний вчинок. Однак вважаю, що інцидент, що стався у Корці, вартий уваги. Перейдена певна межа. Підкреслюю — Вадим Владиславович, який кілька разів штовхнув мене кулаком, не заподіяв мені фізичної шкоди. Але важливим є сам факт: людина, яка з благословення Предстоятеля Церкви входить до вівтаря та виконує послух іподиякона — наважилася підняти руку на єпископа.

Звісно, можна зробити вигляд, що нічого не сталося. Але якщо ми заплющимо очі на цей вчинок, то завтра аналогічна «чоловіча розмова», як висловився про даний інцидент народний обранець Вадим Новинський, може трапитися з будь-яким іншим єпископом або кліриком нашої Церкви, погляди якого не будуть збігатися з поглядами можновладця. Справа, отже, не у Олександрові Драбинку і не у Вадимові Новинському, а у тому, що створено певний прецедент. Звертаюся до співбратів архієреїв — завтра це може трапитися будь з ким із Вас. Проковтнувши мовчки сьогодні образу одного з нас, — ми відкриваємо можливість подібного ставлення завтра вже до будь-кого з вас!

 

Прикметно й інше. Наступного дня після інциденту на сторінці в фейсбуці Вадима Новинського з'явився його коментар до події, де він мене, єпископа Православної Церкви, до якої він належить, зневажливо іменує «громадянин Драбинко», ілюструючи антиклерикальними фотографіями.

 

Ми всі — емоційні люди. І я сам, нажаль, не є виключенням. Але кожному з нас потрібно стримувати свої емоції та вчитися ставитися до своїх опонентів з належною повагою.

 

Ми живемо у доленосний для нашої Церкви та країни час. Час, що ставить перед кожним з нас певні виклики. Давайте ж дискутувати, але не ображати один одного. Давайте чітко визначатися у своїх позиціях, але силоміць не нав'язувати іншим своїх думок. Можна не погоджуватися один з одним, але шанувати право іншого на позицію, яка би була відмінною від нашої власної. Бо і апостол Павло говорить: «повинна бути мiж вами i розбiжнiсть думок, щоб виявилися серед вас досвiдченi» (1 Кор. 11, 19). Нарешті, давайте прощати один одному, бо інакше ніхто з нас не матиме морального права промовляти перед Божим Лицем слів: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

 

Наостанок зазначу. Моя нинішня позиція формувалася впродовж багатьох років. Я свідомо стаю на шляху відстоювання канонічних прав нашої Церкви. І певний сьогодні, що заради відновлення церковної єдності та блага православ’я в нашій країні — канонічний статус нашої давньої Київської Церкви має бути удосконалений до повної канонічної незалежності.

Історія сьогодні свідчить, цей процес — незворотній. Однак ми не можемо діяти за принципом «мета освячує засоби». Не можемо дозволити собі втратити гідність і чинити насильство або заперечувати право інших мати свої власні думки.

 

Що сталося, те сталося. А тепер головне — гідно та не порушуючи церковного миру, жити далі.

 

У цьому нехай і допомагає нам усім Христос — Цар миру.