З війни людина повертається іншою. І коли ми сподіваємось на те, що притаманні нашому знайомому чи родичу риси характеру — оптимістичне сприйняття дійсності, веселість, бурхливе виявлення радості тощо — залишилось таким самим, як і раніше, то це є першою нашою помилкою. Ми зустрічаємось з іншим світосприйняттям, пропущеним через обстріли і атаки, поразки і перемоги, загибель друзів і нівечення психіки.
Як діяти в такій ситуації? Як підтримати героя? Як самому не наразитись на негатив у відношеннях? Такі питання задають собі сьогодні тисячі людей — матерів та дружин, близьких та друзів, співробітників....
Найголовнішим тут є — не полишати людину наодинці. Бажано створити умови, щоб він виговорився, зняв внутрішні бар’єри, вихлюпнув весь негатив, що крутить нутром зранку до вечора. А ще — щоб солдат відчував свою потрібність в цьому житті. При цьому не можна допустити жодного тиску на людину, жодного психологічного насилля.
Ми не можемо повторювати жахливий досвід інших країн. Так, після війни у В’єтнамі 30% ветеранів завершили життя самогубством. За іншими даними, які наводить ветеран в’єтнамської війни, лікар і психолог, один із засновників нейролінгвістичного програмування, кодування психіки Френк П’юселік, протягом десяти років по закінченню війни у В’єтнамі у США наклали на себе руки 62 тисячі осіб. Це при тому, що на самій війні загинуло 57 тисяч американців.
Суїцидальна статистика, на жаль, зростає і серед ветеранів АТО. І тому необхідність реабілітаційних заходів зростає прямо в геометричній прогресії.
Звичайно, першу скрипку тут мають відігравати комбіновані центри реабілітації для ветеранів АТО. Вони поступово створюються. Але ось уже півроку законодавець в стінах ВРУ не може прийняти доповнення до статті 11 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" про “безоплатну психологічну, медико-психологічну реабілітацію у відповідних центрах з відшкодуванням вартості проїзду до цих центрів і назад”, яка має бути обов’язковою для учасників АТО. Тільки кваліфікована допомога може сприяти максимально плавному поверненню (не фізично, а психологічно) вчорашнього бійця до мирного життя в сімейному колі. За цією формалізованою процедурою має запрацювати живий механізм реабілітації, з необхідним медичним наповненням та психологічним супроводом не за формальними шаблонами, а із стовідсотковим індивідуальним підходом до кожного Героя і до кожної сім’ї загиблого Героя.
Однак, на мою думку, створення реабілітаційних центрів лише в областях не зможу повноцінно вирішити проблему. Особливо, що стосується оперативної допомоги повсякчас. Я би бачив вихід у започаткуванні психологічно-реабілітаційних кімнат (можливо як місцевих філій обласних центрів) на рівні об’єднаних чи вже існуючих спроможних громад. Це був би постійний і прямий контакт ветерана АТО з медиками, психологами, тренерами, щось на кшталт сімейних лікарів, коли можна будь-якого моменту зателефонувати або зайти і отримати допомогу. Якщо виникає необхідність, на певний час — день-два — ветеран міг би затриматись у такій філії, побути наодинці із своїми спогадами, довіритись психотерапевту. В сім’ю він в такому випадку повертатиметься без зайвого психологічного вантажу. Ці ж осередки могли б стати в нагоді і членам сім’ї — порадою, консультацією тощо.
Головне — не залишати ветерана АТО чи сім’ї загиблих без уваги. Він наш Герой і надалі потрібен нам — сім’ї, громаді, країні. І він про це має знати.
