Депутатська недоторканість – спокуса для хуліганів Наталія Білоус

В Україні вкотре постало питання про скасування недоторканності народних депутатів. Президент Петро Порошенко, як суб’єкт права законодавчої ініціативи, внісдо Верховної Ради законопроект «Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народнихдепутатів України та суддів)» № 1776 від 16 січня 2015 року, визначивши його як невідкладний, що зобов’язуєВерховну Раду розглянути цей документ позачергово.
Хоча він і передбачає значне обмеження недоторканностінародних депутатів, того ж дня за його внесення до порядку денного проголосували 297 парламентаріїв, що свідчить про визнання ними важливості та актуальності цього документа. Втім, під час попереднього обговорення законопроекту народні обранці висловлювали щодо нього різні, зокрема, й протилежні, судження. Одні народні обранці виступили за збереження конституційно визначеної депутатськоїнедоторканності в незмінному обсязі, другі – за їїобмеження, треті – за цілковите скасування, четвертіпропонували притягати народних депутатів до юридичноївідповідальності за голосування у Верховній Раді тим чиіншим чином. Деякі їхні висловлювання свідчать про відсутність у парламенті однозначного розуміння сутності, складових та функціонального призначенняконституційного інституту депутатської недоторканності, що зумовлює потребу в його розгляді з урахуваннямзарубіжного досвіду та українських реалій.
У демократичних державах в основу конституційногостатусу парламентаріїв покладено принцип вільногомандата, який полягає в тому, що парламентарій не несеюридичної відповідальності перед виборцями, зокрема, не зобов’язаний виконувати їхні накази й не може бути достроково ними відкликаний. У недемократичнихдержавах, навпаки, використовується принцип імперативного мандата, який означає, що парламентарійзобов’язаний виконувати накази виборців і може бути ними достроково відкликаний. Здавалося б, імперативний мандат більше відповідає вимогам демократії, ніж вільний, бозобов’язує парламентарія виконувати волю народу. Протенасправді імперативний мандат підпорядковуєпарламентарія волі не всього народу, а лише його частини – виборців парламентарія, тоді як у парламенті він повинен обстоювати саме загальнонародні інтереси, а не лишеінтереси свого електорату. Це означає, що принцип вільногомандата, своєю чергою, ґрунтується на принципі народного (національного) представництва, який полягає у визнанніпарламентарія представником усього народу (нації).
Похідним від принципів народного представництва й вільного мандата є принцип «депутатськоїнедоторканності», як він називається в Конституції України. У теорії і практиці конституціоналізму розрізняють двіскладові принципу депутатської недоторканності: депутатський (парламентський, бо йдеться про депутатівпарламенту) індемнітет і депутатський (парламентський) імунітет. Принцип депутатського індемнітету полягає в тому, що депутат не несе юридичної відповідальності за свої дії як парламентарія (звідси і його назва від лат. indemnitas – беззбитковість, тобто, депутат не зазнає збитківвід того, що він робить). Індемнітет означає, що депутат не несе юридичної відповідальності за внесеннязаконопропозицій, законопроектів і поправок до них, звернення з депутатськими запитами, виступи з парламентської трибуни, голосування тим чи іншим чином на пленарних засіданнях парламенту, висловлювання і голосування в парламентських комітетах і комісіях тощо як у період здійснення депутатських повноважень, так і післязакінчення їх терміну. Індемнітет має на меті забезпеченнянезалежності позиції депутата з будь­яких питань, щорозглядаються в парламенті, де він покликаний обстоюватиінтереси всього народу, керуючись при цьому виняткововласним сумлінням.
Принципи вільного мандата, депутатського індемнітету (юридичної невідповідальності) та імунітету (юридичної недоторканності) повсюдно закріплюються в конституціях зазвичай із певними обмеженнями. Обмеження депутатського індемнітету трапляються доволі рідко. А якщо вони є, то найчастіше полягають у тому, що депутат не звільняється від юридичної відповідальності за публічно висловлені ним у парламенті наклеп чи образу. Наприклад, «депутат у будь ­ який час не може зазнавати переслідування в судовому або адміністративному порядку чи інакше притягнений до відповідальності поза Бундестагом за своє голосування або висловлювання в Бундестазі або в одному з його комітетів. Це не стосується наклепницьких образ» (ч. 1 ст. 46 Основного Закону ФРН 1949 р.) «депутат парламенту не підлягає переслідуванню або допиту в хоч би якій формі у зв’язку з висловленою ним думкою або поданим голосом у процесі виконання депутатських обов’язків… Депутат парламенту зазнає переслідування тільки за наклеп, відповідно до закону і з дозволу парламенту…» (ч. 1, 2 ст. 61 Конституції Греції 1975 р.)
Конституційні обмеження депутатського імунітету є частішими й значно ширшими. Найпоширеніше обмеження полягає в тому, що згода парламенту на затримання чи арешт депутата не потрібна, якщо його застали на місці скоєння злочину. Звернімося, приміром, до конституцій тих самих держав: «Депутат може бути притягнений до відповідальності або заарештований за кримінально каране діяння лише зі згоди Бундестагу, за винятком випадків затримання під час вчинення такого діяння або протягом наступного дня» (ч. 2 ст. 46 Основного Закону ФРН 1949 р.); «Протягом строку повноважень парламенту депутат не може зазнавати переслідування, арешту, тюремного ув’язнення або якихось інших обмежень без дозволу парламенту… У разі затримання на місці злочину дозвіл парламенту (на затримання чи арешт) не потрібний» (ч. 1, 4 ст. 62 Конституції Греції 1975 р.).
У деяких країнах встановлено додаткові обмеження депутатського імунітету. Найчастіше вони полягають у тому, що згода парламенту на затримання чи арешт депутата не потрібна, якщо за вчинений ним злочин передбачено кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі терміном: не менш як шість місяців (Фінляндія), не менш як два роки (Швеція), понад три роки (Португалія), не менш як п’ять років (Хорватія). У Білорусі та Казахстані депутатський імунітет не поширюється на тяжкі злочини.
З урахуванням важливості вирішуваних парламентом шляхом голосування питань і ваги при цьому голосу кожного депутата Конституції багатьох держав передбачають можливість звільнення затриманого чи заарештованого депутата на період сесії на вимогу парламенту. Наприклад, «будь­яке кримінальне провадження… стосовно депутата, будь­який арешт і будь­якеінше обмеження його особистої свободи мають бути призупинені на вимогу Бундестагу» (ч. 4 ст. 46 Основного Закону ФРН 1949 р.); «затримання, заходи, пов’язані з позбавленням або обмеженням волі, або переслідування члена парламенту призупиняються на період сесії, якщо того вимагатиме палата, до складу якої він входить» (ч. 3 ст. 26 Конституції Франції 1958 р.) .
У деяких країнах депутат має імунітет тільки в період сесії парламенту: «Члени обох палат, за винятком випадків, передбачених законом, не можуть бути заарештовані у період сесії парламенту; члени парламенту, заарештовані до відкриття сесії, на вимогу відповідної палати повинні звільнятися з ув’язнення на період сесії» (ст. 50 Конституції Японії 1946 р.) У США імунітет поширюється лише на деякі види правопорушень і діє в період перебування парламентарія на сесії та в дорозі на сесію і назад: «Сенатори і представники одержують за свою службу винагороду, яка встановлюється законом і виплачується казначейством Сполучених Штатів. У всіх випадках, за винятком державної зради, тяжкого злочину та порушення громадського порядку, вони мають привілей свободи від арешту під час їхньої присутності на сесії відповідної палати й під час прямування туди та повернення звідти; за жоден виступ або участь у дебатах у кожній палаті з них не може бути спитано в якомусь іншому місці» (ч. 1 розд. 6 ст. І Конституції США 1787 р.) .
Повертаючись до українських реалій парламентаризму бачимо протилежні речі, коли в теорії закон один для всіх, а на практиці депутатська недоторканість – це повний хаос думок та дій. Це тільки в нашій країні бізнесмени та різного роду шахраї можуть по декілька скликань сидіти у Верховній Раді і при цьому ніколи не нести відповідальності за вчинені правопорушення. Окрім цього, принцип депутатської недоторканності використовується деякими посадовими особами, як маніпулятивний інструмент на противагу конкретним політичним діячам або партіям для прийняття або блокування «потрібних» рішень. Безумовно, це беззаконня та прямий тиск на іншу гілку влади. Але в Україні як такого чіткого розподілу законодавчої, виконавчої та судової гілок влади не існує. У будь – який момент той же Генеральний прокурор може порушити «кримінальну справу» проти народного обранця і часто це може бути безпідставно. Просто така вказівка надійшла з Адміністрації Президента.
На превеликий жаль, питання заангажованості, непрофесіоналізму, дешевого піару органів державної влади – це більш актуальні теми в нашій державі, чим підвищення розкриття злочинності, наведення порядку в соціумі. І це системна проблема. Коли до влади в Україні приходить новий Президент, Генпрокурор та інші керманичі узурпація влади посилюється, а про демократію доводиться забути.
Сподіваємось, що в найближчі десятиріччя українська політична та правова система зазнає свого якісного розвитку. Зокрема, хочеться, щоб в подальшому тема депутатської недоторканності не слугувала маніпулятивним інструментом та не була спокусою для хуліганів, які б за статусом ховалися від відповідальності. Дуже добре, якби в Україні ввели світовий досвід, коли депутатська недоторканість поширюється винятково в робочий час, і не «розтягувалася» посмертно.