Так трапилося, що 09 березня в прямому ефірі на каналі 112 у відповідь на запитання ведучих про те, хто буде наступним після Володимира Рубана, мені довелося виконати роль того, хто приносить декому, чи навіть і всім, погані звістки - передбачив, що це буде Надія Савченко, і то вже наступного тижня.
Ніколи раніше не приміряв на себе роль пророка, проте сталося так, як сталося, - прогноз виявився влучним на 100%.
Проте тішитися з того немає жодного бажання. Чому? Бо арешт народного депутата, та ще й Героя України, насправді є приводом задуматися над тим чому так сталося, що з цим всім робити, а ще спробувати визначитися з тим хто ж така ця Надія Савченко, звільнення якої з російської в’язниці домагалися майже вся Україна і весь світ, і від якої вмить більшість вчорашніх фанатів відвернулися, проклинаючи її і звинувачуючи ледве не в усіх смертних гріхах.
Підем по порядку, хоча й з кінця, - від однієї окремо взятої особистості до загальних трендів і висновків.
Наразі є достатньо сердобольних людей, які спробують виліпити з Надії Вікторівни Савченко, як її підкреслено ввічливо днями при розгляді подань Генпрокурора називав спікер Андрій Парубій, легенду, і навіть другу, цього разу українську, а не французьку, Жану Д‘Арк, - таку собі борчиню з усім вселенським (читай - російським і внутрішньоукраїнським) злом і захисницю всіх знедолених і бідних.
Водночас, вистачатиме й тих, хто буде з піною на вустах доводити, що ця людина нікчема, звати її ніяк і взагалі це помилка природи, яка її пустила випадково на світ білий.
Помилятимуться як одні, так і інші.
Ніяка наша Надія не легенда, і аж ніяк не дотягує до історичної ролі французької героїні. За нею не спостерігалося видатних подвигів на благо всього українського народу. Більше того, за майже 2 роки після її фантастичного звільнення з російських застінків, вона примудрилася бездарно розбазарити 35% народної довіри - безпрецедентну цифру по нинішнім смутним часам, коли українці не довіряють абсолютно нікому.
Єдиний, хто може виліпити з неї, якщо не легенду, так точно бодай мученицю, - це українська влада. Адже професійність і системність дій держави залишають останнім часом бажати кращого.
Насправді ж Надію Вікторівна зараз треба так охороняти, щоб жодна волосинка не впала з її голови і забезпечувати максимальну публічність всіх процесуальних дій, пов’язаних з розслідуванням відповідної кримінальної справи та подальшим судовим процесом.
Разом з тим, і назвати Надію Савченко мильною булькою не повертається язик. Вона, як мінімум, має залізну волю і цілісне бачення мети, якою ймовірно вважає перемогу над всіма ворогами українського народу, - як зовнішніми (Путін і Ко) та і внутрішніми доморощеними (Порошенко, олігархи, нардепи тощо тощо тощо).
Єдина її проблема - вона народилася не в ту епоху. В середні віки чи навіть на початку минулого сторіччя вона би запросто вписала своє ім’я в історію, провівши один-два вдалих актів (не будемо тут вживати вже рафінований термін «терористичні») з усунення ненависних керівників держави. Проте в наш час, коли люди з оренді від війн і революцій, а цінують мир, стабільність і можливості чесно заробляти на утримання сімей, такі методи нічого іншого, окрім асоціації з варварством, вже не викликають.
Тож Надія Савченко, народний депутат і Герой України, скоріш за все є людиною, яка обрала собі для життя благородну мету, якою є боротьба за Україну. Проте вміння реалізувати її сучасними політичними, і то ефективними, методами в неї немає. Більше того, й бажання навчитися, за весь час після епохальної висадки босоніж з президентського літака в Київ після полону, створити команду, вибудувати партійну структуру і виробити стратегію перемоги, зрозумілу українцям, вона не проявляла. Причина - не довіряє нікому і бачить світ в якихось біло-червоних чи сірих кольорах.
І що ж з усієї цієї історії, вірніше її початку, бо розгляд справи тягнутиметься ще довго, випливає?
Як мінімум три очевидні висновки, а саме:
По-перше. В жодному випадку Україна не повинна зменшувати інтенсивність власних зусиль, спрямованих на забезпеченння повернення полонених, заручників і політичних в’язнів з Росії в України. На прикладі однієї Надії Савченко не слід робити узагальнень по відношенню до десятків і сотень інших українців, які кожен по своєму боряться за Україну.
Проте й тягнути всіх їх у списки на вибори, робити з них месій тощо абсолютно не доцільно. Люди мають повернутися додому, пройти реабілітацію і знайти себе в своїх професіях.
По-друге. Нам, українцям, нарешті слід перестати чекати якогось чи якусь месію. Був Ющенко. Осоромився, розфукавши всі шанси, які відкрились були перед всією країною. Був Янукович, як мінімум для Донбасу. Завершилося золотим батоном, Небесною сотнею і відвертою зрадою власного народу. Були й інші, та хто їх пам’ятає...
Настав час системної роботи над розбудовою класичних ідеологічних політичних інституцій (партій), спроможних брати відповідальність за країну і формувати порядок денний її розвитку на десятиліття.
І last but not least. Політики і політичні партії (радше політпроекти вождів та/або олігархів), які виносять на пік слави тих, хто потім розкрадає Україну, зраджує її чи, тим більше, замислює перевороти із застосуванням зброї і підтримки ворога, мають нести політичну, а коли є достатньо підстав, і кримінальну відповідальність за свої дії. Не будемо тут називати прізвищ і назв тих структур, які по суті намагалися використати бренд Надії Савченко у власних корисливих цілях, адже вони й так всі відомі.
А загалом для України це добре, що за останні місяці ми переживаємо феномен Саакашвілі і входимо, хоча це й не де жа вю, в період випробовування на міцність Надією Савченко.
Насправді такі щеплення відіграють роль каталізаторів для формування нової (вік тут ні до чого) політичної еліти, яка буде здатною врятувати Україну від ще однієї, і цього разу можливо вже фатальної, втрати власної державності і подбати про власний український народ
