.
Коло майданчика, де бігають собаки,
Стояли два сміттєвих бака
І річ вели таку:
– Яка несправедливість! – каже перший бак. –
Повіриш, бачу вперше на своєм віку.
Яка невдячність! То сумна прикмета.
Коротше, тут один юнак,
Порвавши президентського портрета,
Запхав його у мене!
Нене, нене!
Це так нетолерантно, так негарно!
Та і за що? Наш лідер популярний:
В мені, крім шкорлупи і тухлих фруктів,
Лише коробки з-під його продуктів!
– Та що портрет! – відповідає другий. –
І гірше в світі є наруги.
Наприклад, в мене після свята
Закинули живого депутата!
Прибіг вертлявенький такий…Кишко
Чи-то Няшко. І разом з однодумцями і К°
Взяли за руки-ноги
І вкинули! А як воно, убоге,
Лежало у смітті та як стогнало!
І так же непарламентські волало.
Щось, тіпа, «млять» чи по-російськи «глядь», –
Від жалю не вдалося розібрать.
– Так, так, сусіде.
Люстрація не торт, і може викликать огиду.
Та й скільки я читав статей –
Всі революції жеруть своїх дітей.
У нас іще гуманная картина.
У Франції люстратором служила гільйотина!
А тут лише сміття. Ну, хай удар по гідності,
Та не до смерті – тільки до огидності.
– А все ж приємність у цій штуці є!
Хто був? Звичайний бак.Тепер я – символ революції!
Мені близькі і дух її, і діло.
Раніше як в мені смерділо!
А тільки скинули старе,
Мені той депутат приніс такий парфум, таке амбре!
Ото, якби, як знак нової ери,
В мене закинули ще спікера з прем’єром!
– Ти трошки охолонь, мій друже,
Бо з переляку (галас, натовп, шум)
Запахнуть так, що відіб’є парфум…
Отак базікали ті двоє.
Аж раптом крики чуть! Несуть!
І…отакої!
У бак, де нещодавно депутатськеє єство волало,
Того Кишка чи-то Няшка
(Статура в нього не важка)
Закинули! І вилами іще утрамбували!
І тут став заздріть перший бак,
І каже: – Он ти як!
Усіх собі, в свою сміттєву душу?!
Тоді звернутись в органи я мушу.
На тебе фактів маю я чимало –
Коли нас відповідно фарбували,
Стояв ти в стороні, сховавшись за трубу.
Нехай з тобою розбереться СБУ.
І що цікаво: минає час, і зовсім нетривалий,
А той бачок і, дійсно, люстрували…
Яка мораль в цій байці? А нема!
Нема моралі, скільки не шукали.
Її змело в революційнім шквалі,
І сором, і любов. Мов ядерна зима
Стоїть у душах. І амбре…фекалій.
І ти, читач мій любий, пам’ятай,
Коли їси попкорн, вигулюєш собаку,
З тобою може статись те, що з отим баком
Чи з бідним депутатом. Бо в наш край
Прийшло нове життя. Доба сміття.
І можна все – брехати і «стучати»
На брата, кума і отця,
БО Є У РЕВОЛЮЦІЇ ПОЧАТОК,
НЕМА У РЕВОЛЮЦІЇ КІНЦЯ…
