Дрони чи стадіони Борис Филатов

Оскільки зараз в суспільстві триває палка дискусія щодо «правильного» використання коштів та закупівель для армії, я теж маю що сказати.

Хоча з цього приводу вже прозвучало багато висловлювань, включно з позицією шановного пана Арахамії (повірте, це сказано без іронії), я думаю, що нам варто почати з початку і розібратися з критеріями та пріоритетами.

Мабуть, я один з небагатьох маю право назвати себе достатньо обізнаним в цій темі.
Як в дронах, так і в стадіонах.
Бачте, ще від самого початку повномасштабного вторгнення, я чи не перший відверто казав, що ця війна – на роки, і аж ніяк не на «два-три тижні», как нам жваво побрехували з телемарафону.
І хоча «иных уж нет, а те уже далече», та, як результат, територіальна громада Дніпра, яку я очолюю, за офіційними даними посідає перше в країні місце у придбанні дронів для ЗСУ.
Залишивши далеко позаду низку потужних міністерств та відомств із мільярдними бюджетами, які для ЗСУ не зробили нічого особливого.
Та навіть деякі інші міста з величезними бюджетами.
Більше ніж у Дніпра, але ви тільки не подумайте, що це столиця.
Дніпро витратив мільярди гривень на війну.
Та це заслуга не суто моя, а всіх земляків.

Натомість я став ще й спеціалістом з придбання автомобілів для фронту.
Попри те, як ще на початку 2022 року
ми публічно сварилися з Премʼєр-міністром, який був проти великих закупок машин громадами, аби ті «не заробляли авторитету серед військових» (кому цікаво – погугліть)
І коли деякі обласні центри обмежилися чотирма (!) пікапами для передової за всі ці пʼятсот з лишком днів війни (!!), Дніпро купив близько 650 легковиків і вантажівок (!!!)
Не задля «авторитету», певна річ.
Але коли, коли міськрада купила Toyota в базовій комплектації, «розслідувачі» обіср@али мене до маківки.
Бо є стара маніпуляція.
У журналістів вже давно так, що вкрали/взяли хабаря/витратили забагато – це «в мерії Філатова».
А як щось хороше, то воно просто десь «в Дніпрі».

Менше з тим.
Бо я, крім всього іншого, є також фахівцем зі стадіонів.
Зокрема й того самого, який під час війни ми хотіли будувати у Придніпровську приватним коштом, а потім містяни сказали, що їм так не треба і краще б за бюджетні.
Як результат стадіону вони не мають і курять бамбук.
Бо «активні» містяни завжди хочуть щось таке.
Щоб у їхньому мікрорайоні стадіон звели коштом бюджету – навіть посеред війни. А от вкласти плитку в прилеглому житломасиві – то зась.
Тому що всі гроші потрібні для ЗСУ.

Та знову ж – не про це.
А про те, що питання дронів та стадіонів лежить глибоко в площині остаточного морально-етичного вибору.
Тут мають право на існування поодинокі виключення, але не подвійні стандарти.
Цей вибір допоможе структурувати процеси, але й оголить незручну правду.
Для політичного істеблішменту і суспільства загалом.

Для держустанов, які весь цей час володіли величезними бюджетами, але фактично нічого не купили для армії.
Для громадян, хто кляне нову бруківку на далекому проспекті, а потім приходить на прийом до міського голови і вимагає полагодити ліфт і поміняти вікна в їхньому підʼїзді.
Бо це, мовляв для мене та моїх сусідів, а хай на ЗСУ платять інші містяни.
Для правоохоронців із захмарними бюджетами, котрі після оборони «закарпатського котла» стурбовані лише доведенням своєї рентабельності.

Тому нам треба визначитися з критеріями та пріоритетами.
Виходячи з розуміння, що війна триватиме ще досить довго.
Я не виправдовую міських голів, які подекуди заграються в «міцних господарників».
Але я й не можу підтримати тих, хто вважає, що життя міст треба ставити на паузу.
Бо так разом з плиткою і стадіонами до «нецільового» використання коштів зʼїде дитяче харчування в школах і програми патріотичного виховання молоді і ще багато чого.

Натомість давайте зберемося і узгодимо механізм, як це витрачати кошти обґрунтовано і без бюрократичних перепон.
Щоб у місцевого самоврядування не було «забагато куплених вантажівок».
Дамо офіційно можливість територіальним громадам витрачати 50% військового ПДФО на потреби оборонців.
Бо у шановного Кабінету Міністрів спостерігається ідіосинкразія.
Коли однією рукою не дають містам механізмів закупівель для армії, а іншою смикають за витрату грошей «не туди».
Давайте припинимо перекручувати, закидаючи місцевому самоврядуванню там, де, напевно, не слід.
Бо пошук «зручної» правди завжди повертатиметься бумерангом.

Насамперед подивіться на себе в дзеркало, і спитайте: « А що я зробив для своєї країни та її Перемоги?»
Мені за свою відповідь не буде соромно.

Бо кожного дня ми сидимо в Дніпрі і думаємо, що ще ми можемо.

Источник: ФБ