Останнім часом тема "міграційної кризи" в Європі стала чи не найбільшим подразником переважної більшості самітів та переговорів на інших рівнях. Навіть питання агресії Росії відійшло на другий план.
Кім Чен Ин навряд чи проігнорує історії з провалом Будапештського Меморандуму і іранської угоди, а погрози реалізації «лівійського сценарію» залишаться головним сюжетом для його нічних кошмарів на завжди.
Останній перед чемпіонатом світу по футболу тиждень ознаменувався декількома знаковими подіями. Одна з ключових, з точки зору розуміння нинішнього стану геополітичних реалій,- офіційний візит Президента Росії Владіміра Путіна до Австрійської Республіки.
Мені, як колишньому дипломату, і просто людині, яка всією душою і всім розумом вболіває за Дипломатичну службу України, було неприємно і навіть огидно дізнатися про ситуацію з антисемітськими, антиугорськими, антипольськими й іншими хворобливо радикальними (м’яко кажучи) публічними дописами Василя Марущинця на його сторінці у Фейсбуці.
Якщо хтось сподівався, що революція вже перемогла, і буде народний прем`єр сьогодні, то він глибоко помилявся.
Незважаючи на те, що Білорусь пов’язана з Росією цілою низкою двосторонніх договорів союзницького плану і зазвичай автоматично підтримує будь-які дії Москви на міжнародній арені, відносини між Україною та Білорусією на даний момент є одними з найдинамічніших.
Світ невпинно наближається до великої війни. Вектор в її напрямку задав Президент Росії Владімір Путін у 2007 році своєю відомою промовою на Мюнхенській Безпековій Конференції. Хоча меседжі, які він тоді озвучив, почули насправді одиниці.
Так трапилося, що 09 березня в прямому ефірі на каналі 112 у відповідь на запитання ведучих про те, хто буде наступним після Володимира Рубана, мені довелося виконати роль того, хто приносить декому, чи навіть і всім, погані звістки - передбачив, що це буде Надія Савченко, і то вже наступного тижня.
Дива не сталося. Та й навряд чи хто його насправді очікував. Якщо він, цей хтось, звичайно, не втратив глузду.
Відновлення статусу країни- аспіранта НАТО, який вона втратила за Януковича у 2010 році було давно очікуваним рішенням. Проте для багатьох експертів та оглядачів воно стало доволі несподіваним, щоб не сказати «як грім серед ясного неба».
